Контрольне аудіювання

Олеся

Це було давно, тоді, коли нашу землю шарпали турки й татари, а гетьмани українські ходили з козацтвом одбиватися од ворогів. Тоді на Волині було невеличке село. Край села стояла хатка. У хатці жив старий дід Данило. Жінка його давно вмерла. Він прийняв до себе двоє сиріт: дівчину Олесю та хлопця-стрибунця Михайлика. Олеся вже була величенька дівчина, років шістнадцяти. Дід був щасливий з дітьми, і діти були щасливі з ним.

Одного разу Олеся з Михайликом лагодились у ліс по ягоди, а дід казав:

— Глядіть, діточки, далі від багновища, а то лихо буде.

У лісі було величезне болото-багновище. Іноді, не знаючи, на­бреде на нього людина та й утопне. Дід і боявся, щоб з дітьми чого не було.

Дівчина й хлопець ішли швидко. Уже верст п'ять відійшли від дому, коли це Михайлик скрикнув:

-   Глянь, Олесю, що це таке?

Олеся глянула. Серед степу їхали люди. Усі були верхи. Гостроверхі шапки маячили здалека. Таких шапок наші не носять. Олеся пізна­ла людей - це були татари.

Татари! Вони приїхали в Україну палити села, убивати або в не­волю забирати людей.

Олеся вхопила Михайлика за плече:

-    Братику, біжи лісом додому, чуєш? Скажи дідусеві, що їдуть татари.

Хлопець не думав довго. Він кинувся у ліс і побіг з усієї сили.

Олеся зосталася сама. Вона постояла ще кілька хвилин, потім вийшла з-за куща й пішла попід лісом зовсім не в той бік, де було її село. Ішла так, мовби не бачила татар. Але татари її побачили. Вони кинулись до неї. Олеся скрикнула й побігла щосили далі. За хвилину татари наздогнали її, щось закричали, загукали. Один високий підійшов до дівчини. Він загомонів по-нашому, але так погано, що Олеся ледве розібрала, що він каже:

-    Хороша дівчина! Хороша дівчина! Ми тобі нічого не зробимо, тільки ти нам скажи, де тут є село?

Олеся каже:

-   За лісом. Оцей ліс перейти - то й село по той бік.

А татари їй:

-   То ти нас проведи тим лісом, а то ми дороги не знаємо.

Олеся каже:

-   Проведу.

Олеся повела. Але вона йшла зовсім не в той бік, куди Михайлик побіг. Вона ще трохи обійшла ліс, тоді знайшла стежку, що бігла зі степу, і пішла нею. Ліс зробився страшенно густий. Але ж Олеся добре його знала. Вона так часто ходила сюди по гриби, по ягоди. Вона знала, де болото. Олеся повела татар туди. За деревами болота не було видно. Навкруг було темно й пуща така, що тільки той, хто добре знав ліс, міг відціля вийти, не загрузши в болоті. Високий татарин скрикнув:

-   Ну, що ж ти стала? Веди!

Дівчина глянула ворогам у вічі й тихо промовила:

-      Я вас, вороги, завела в цей ліс, і ви не вийдете відсіль.

Тієї ж миті ніж блиснув у татарській руці й ударив дівчину в гру­ди. Як билина підрізана, упала вона додолу.

А Михайлик тим часом добіг додому. Він розповів, що татар хтойзна скільки. Люди покидали все й повтікали в ліс. Дід Данило думав, що він там і Олесю знайде. Михайлик привів їх до того місця, де він покинув Олесю. Тут знайшли татарські сліди. По тих слідах пройшли в лісову пущу. Довго йшли, аж доки побачили татарських коней, що позагрузали в болоті. Татар не було. Мабуть, вони позлазили з коней та й потопли в багнюці.

   Дід Данило побачив Олесю. Вона лежала мертва. На шиї в неї був татарський аркан. Тоді зрозумів дід Данило й усі люди, що вона своєю смертю врятувала рідне село. (554 слова)

Виконання тестових завдань до тексту

Гришка-розвідник

Гришка прив'язався до людей піхотного полку.

-   Візьміть мене! Візьміть. У мене нікого нема.

Тоді Гришку послали до похідної кухні чистити картоплю й ми­ти казанки.

Коло просторої хати, що посеред села, командир полку радився з батальйонними й ротними.

-   На станції вони мають панцирний поїзд - це нам відомо; потім у них, мабуть, близько сотні найманців... А що крім того? Скільки піхоти, гармат?..

-   Ото ж то й лихо, що ми не знаємо, - зітхнувши, сказав коман­дир першого батальйону, кремезний чоловік з голеним обличчям.

-   Ось хто міг би дізнатись! Далебі, кращого розвідника не знайти! А йди-но, хлопче, сюди!

Гришка підійшов і став струнко.

-    Так ось що: скидай шинелю, одягни якесь барахло й - гайда на станцію. Проминеш наші дозори, а там уже сам викручуйся. Тільки щоб усе роздивився, як на долоні, - чи є гармати, скільки піхоти, - розумієш?

-   Розумію, товаришу командир полку! - весело гукнув Гришка, а в оченятах його блиснув щасливий вогник: ще б пак, не зрозу­міти!

Гришка вийшов на перон.

-   Сочний молочний ірис! - загукав несподівано Гришин голосок. До нього підходили, купували, глузували з нього, а Гришка гасав по гіерону, і його голосок лунав з різних кінців. Він перелічив вагони, та треба було дізнатися ще про гармати. Гришка звернув з перону. А чому це той білявий, з тоненькими вусиками офіцер так пильнує за Гришкою? Може, іриску купити хоче? Офіцер ще здалека крик­нув: «Стій!» - і прудкими кроками підійшов до Гришки.

-   За мною! - він смикнув Гришку за рукав і повів до станції.

Гришка намагався удавати безневинного «пацана»:

-   Дядю, пустіть! Мені продавати треба... їй-бо! Пустіть!

Офіцер мовчки вів його до коменданта.

Перед комендантськими дверима Гришка відчув, що справа його кепська. Він насупився й мовчки ввійшов до кімнати. Холодом ві­йнуло на нього від чужої обстанови й грізного, гладкого офіцера, що сидів коло столу за паперами.

-   Ти відкіля? Чого ти тут швендяєш, га?

-   Я цукерки продаю... тутешній... - тихо відповів Гришка.

Комендант гукнув на найманця:

—Розв'яжи йому язика!

— Так хто тебе послав сюди? Ну?! - нахилився до нього з-за столу комендант.

Гришка хрипло сказав:

—Пустіть...

Нагай розрізав лахміття й прилип до самого тіла. Дужче, дужче... Гришка вже нічого не пам'ятав. З губи йому капала на підборіддя кров, стікала за комір, і було там щось вогке й тепле.

Була густа темрява й тиша, коли Гришка розплющив очі. Він ворухнувся, але в ту ж мить застогнав. Тіло пекло з усіх боків, мов опечене. Перемагаючи біль, Гришка підвівся й почав мацати коло себе. Тут були нагромаджені якість діжки, полумиски, горщики, лахміття.

Гришка почав пригадувати, і ось знову, наче живе, гримнуло: «Хто тебе послав?!» Ох, та Гришка ж був у розвідці! Там ждуть його й звісток від нього. Він у полоні. Але ЯК Жб вилізти? Треба ж якомога швидше доповісти про все, що він бачив! З одчаю Гришка схопив руками лутку віконечка, і - яке щастя! - спорохня­віле дерево легко подалось, і десь на землю брязнуло скло. Гришка нишком одсунув лутку й наліг на дошку. Вона заскрипіла, відсу­нулась. Ставши на діжку, Гришка виглянув у віконечко. Стрибати було низько. Тепер він з певністю відсунув ще дошку й ногами на­перед виліз через дірку, де було віконце. Гришка тихесенько перей­шов вуличку, попід парканом шмигнув через провулок і опинився в полі.

Коли зникли з очей станційні вогники й вітер полохливо по­котився по ріллі, Гришка, як вихор, помчав до своїх здати рапорта про розвідку.

(532 слова)(За Б. Антоненком-Давидовичем)

 

Виконання тестових завдань до тексту

 

 

Шлях до мрії 

Варто мені а чи в лісі, чи на узліссі побачити одиноку велетен­ську сосну, одну з тих, що звуться корабельними, як перед очима враз постане та єдина на весь лісок сосна в Закревщині, неподалік від Десни на терені мого рідного села. Поруч з нею росла шолудива, покручена древесним паралічем сосонка. Ця сосонка таки ж сягнула половини материнського зросту, доп'яла вершечком до того місця, де рясніло сухе зламане та напівзламане суччя. Докарабкавшись до нього, мов по драбині, мій товариш Павлусь чіпко, по-котячому вибирався на вершину сосни.

- Ну, чо боїшся, чо боїшся? - заохочувально уїдав Павлусь. - По оцій малій вгору та вверх, а там хватайся за сучки, обхоплюй ногами велику сосну та й перебирай, мов на щаблях. Незчуєшся, коли й Київ побачиш...

Київ побачиш... Ні, тут вже не задумуйся. Як не ризиковано, а мусиш ризикувати. Бо без цього взагалі нікого й ніколи не по­бачиш.

Опісля довгих вагань зважуюсь. Почуваюся, немов уві сні, тремчу всім сухорлявим тільцем, тремтить і сосонка, як не озветься людським голосом: куди ж ото тебе несе, дурню, звалишся - і кіс­ток не збере мама.

Головне — не дивитися ні вниз, ні вгору. Головне - пильнува­ти сучків, якими сосна була обтикана зусібіч, та міцно обіймати ногами теплий сосновий стовбур.

Відігнавши геть сторонні думки та сумніви, перекинув ногу з со­сонки в сторону сосни, став на ледь помітний сучечок і незчувся, як приліпився до гарячого стовбура велета.

Сосна стояла рівно, твердо на землі. І враз подалася убік, якась сила повела її донизу, і я мимоволі вчепірився обіруч в гілляку, обняв її цупко й відчув під самим серцем оте неприємне скімління й порожняву, явище, що пізніше, у вік космонавтики, буде назва­но феноменом невагомості. Мало не втратив свідомості, бо здалося мені, що зламав вершину сосни й зараз фуркну з нею на землю, залишену так необачно.

Не відразу допетрав, що вершина сосни «ходить», розкачується в боки, вигинається, по-своєму танцює. Призвичаївся, оговтався й тільки тоді осміливсь озирнутись навколо. Ой лелечко, що я тіль­ки уздрів з тієї високості! Рідний хутір був просто під ногами, вулиці вузенькі, покручені, переплетені, люди, коні, уся інша жива істотність немов комашки повзали.

Сусідні села були на видноті. Серце скалатнулось радісно - золо­том сяйнули церковні бані. Так яскраво, так святково, що відразу додумалось - так могло бути лише в Києві. Приглянувся пильніше й зрозумів - не Київ це, а Моровськ, велике село за Десною.

Моровськ - це вже відкриття, але все ж то був не Київ. Київ десь там, у далині, на обрії, а чи, може, й за обрієм. Не моргаю­чи, дивився-вдивлявся за обрій, але якийсь час, окрім серпанко­вої димки, не помітив нічого. І вже тільки тоді, коли очі мало не вилізли з орбіт, засльозилися та защеміли безпричинно, я уздрів нерукотворне диво. На півдні безладно застигло громаддя білявого хмаровиння, що лежало нерівним зубчастим нагромадженням гір­ських узвишень та темних урвищ і проваль.

Обчепіривши обома руками вершину сосни, заклякнувши в жор­сткому сідлі, не помічаючи того, що дерево ходить туди-сюди, ви­гинається в усі боки, а я, глибоко тамуючи в серці всі сторонні переживання, з побожністю до баченого пильно розглядав далекий обрій, вникав у те громаддя, що непомітно прибирало нових конту­рів і форм, і був переконаний, що перед моїм зором відкривались усе нові й нові деталі того дива, яке я виплекав у своїй уяві, у яке я вірив так, як набожна людина вірить у речі, яких вона ніколи не бачила, яких абсолютно не розуміє.

Таким уперше відкрився моїм очам віковічний Київ, величний, прекрасний і незбагненний. (548 слів)(За Ю. Збанацьким)

 

 

Виконання тестових завдань до тексту

 

Зустріч із вовками 

Лаврін Перехрест ішов засніженим степом. Вітер все дужчав і дужчав, бив у лице, пара холола просто на губах. Мороз хапав за душу. Лаврін одвертав від вітру лице, потирав рука об руку, бо не мав сили вдарити так, щоб кров шугонула в пальці, вигнала зашпори. Козак охляв, стратив сили. Одяг йому зветшав, чоботи поруділи від води й снігу, і носаки у них позадиралися. У голові пульсувала одна думка: дотягнути б до села.

Він побачив зненацька сині тіні й одразу зрозумів, що тут таке. Про те, що його можуть здибати в степу вовки, думав не раз і навіть готувався до відсічі. Проте зараз втома зморила й думку, й насторо­гу. Вовки посідали на дорозі й, здавалося, чекали на нього. Кілька крутилися позаду, танцювали, підскакували, одбігали назад і зно­ву верталися до зграї.

Лаврін зупинився й скинув з плеча рушницю. Помітив, як зграєю пройшла ломка хвиля, кілька вовків відскочило, декілька відповзло назад. На притрушеній снігом дорозі лишилося двоє звірів: великий, уже готовий до стрибка вовк, і другий - довгий, в'юнкий, котрий незрушно лежав на снігу. Лаврін здогадався, що то — вовчиця. Спочатку вирішив стріляти в неї, проте швидко змінив думку: а що, коли зграя кинеться на нього? Адже чув не раз: чіпати вовчицю не можна. Забити того великого вовка? А чи просто стрельнути вгору, розігнати зграю? Лаврін направив дуло вище вовків і, чомусь завми­раючи в передчутті пострілу, натиснув пальцем на собачку. Курок сухо клацнув, і від того вовчиця схопилася на ноги, а здоровенний вовк скинувся на задніх лапах, як схарапуджений кінь. Лаврінові похололо в грудях. Уже поспішаючи, засунув руку під кожух, нама­цав на перев'язі ладунку й потягнув до себе. Не зводив очей з вовків, а сам вийняв зубами затичку, густо сипонув на полицю пороху. Й отако, затиснувши в одній руці порохівницю, другою підніс над головою рушницю, пружно натиснув на курок. І знову тишу проклю­нув металевий кляц. І від того, що чекав пострілу - грому, сплеску вогню - тиша здалася смертельно холодною. Випустив порохівни­цю, перехопив рушницю обома руками, ще кілька разів звів і спу­стив курок. І тоді зрозумів - порох відсирів.

Вовки спостерігали за людиною, не наближаючись і не відступа­ючи. Здавалося, їх зацікавили її рухи, помахи. Тільки очі світилися проти зір. Та то тут, то там коротко поблискували ікла. Страх, хоч який великий, не затуманив Лаврінові мозок, він вихопив шаблю. Узяв її не в праву руку, а в ліву - вовки ще не нападали, а руки починали клякнути. Швидко оглянувся й пішов назад.

Він ішов до верб, що чорніли за півтори сотні сажнів. Дорога стара й верби старі - дупло на дуплі. Хоч стати спиною до дупла й відбиватися.

Він добився до вербового пнища, на яке не міг влізти і яке ледве прикривало ззаду, і стратив запал та сили, і бачив, що вовки не відступлять далі.

Лавріну стало так тужно й немічно, що аж затремтіло в очах. Зрозумів, що за хвилю буде розірваний на шмаття. Та нараз у ту темряву, у вже ніби небуття, щось вдарило, сяйнуло, спалахнула думка. Кожен козак, що йде в степи, зав'язує собі вузлик з поро­хом. На той випадок, коли не зможе розвести вогню. Либонь через те, що цей порох для вогнища, а не для стрільби, й не згадав про нього одразу. «Тільки б встигнути!» - майнуло в голові. Він обірвав на шиї шворку, зубами розірвав вузлик. У цю мить вузлик випав на сніг. Лаврін нахилився й, уже бачачи, як од зграї відокремилася довга сіра тінь, ухопив пучку висушеного тілом пороху, сипонув на полицю.

Йому перед очима спалахнув вогонь, а вовк перекинувся через голову й розпластався на снігу. Зграя сипонула врозтіч.

Лаврін стис у жмені вузлик з порохом, підібрав рушницю й пі­шов до села. (584 слова)(За ІО. Мушкетиком)

 

 

Виконання тестових завдань до тексту