Читання мовчки

Дикі гуси

Знаєте, як біля Великого Вербчого сідали дикі гуси? Завіхолило, вперіщив мороз, а гуси з якої далини далекої летіли, ось їм у не­бесах крила й узялись кригою, мусили сідати на землю.

Та й по інших селах усякої всячини творилося з гусь­ми, усього не розкажеш. А я вам про своє село повідаю, послухай­те, бо сідали гуси й у нас. І не маленький табунець, а багато гусей, видно, багато табунів зібралося докупи. Ну, дітлахам уже не до школи й не до уроків, хто трапився на шкільному подвір'ї - усі вигулькнули в поле подивитись на гусей, бо такого ще не випадало бачити. А крила в гусей мокрі, десь там їх чи дощ намочив, чи ще яка біда, та ще є і голодні птахи. Борсаються в снігу, крила обви­сають, діти їх беруть руками, до грудей тулять, а куди нести - не знають.

За якийсь час і собаки із села набігли, бо почули здобич, то ді­тлахи познаходили дрючки, стали боронити гусей дрючками від собак. А дід Шуляк Дем'ян приплуганився в поле бити диких гусей грушевим кийком. Трісь по голові - і в мішок, трісь - і в мішок, а гуска не годна злетіти чи втекти, уся обмерзла, сама очі заплю­щує, сама шию на сніг кладе. А той Ігорьок теж прибіг у поле по­дивитись на диких гусей. Може, подумалося дитині, що коли вже дикі гуси попадали в поле за селом, то чом не спробувати якійсь гусці сісти на спину та й полетіти в небеса.

Ігорьок серед школярів дивився, як той Дем'ян Шуляк б'є кийком диких гусей, а потім як заплаче! Я на своєму віку всякі сльози бачила, а таких сліз, либонь, до кінця життя більше не побачу. Тут наспіли вчителі зі школи й спровадили Шуляка з пов­ним мішком диких гусей.

А старий Дем'ян Шуляк одніс диких гусей побитих додому - і знов з мішечком під пахвою пришкандибав та дрючечка не забув узяти, у руці тримає. Огинається він осторонь, мов чорна ворона горбата, аж тут від села біжить малий Ігорьок. На ньому курточка синя, мов барвінок, цвіте, валяночки в снігу застрявають, то ледь борсається, а біжить. І лементує так, аж за живе бере! Підскочив до старого Шуляка й у лице йому: «Діду, я тебе спалив!» Глянули на село, а на обійсті в Шуляка й справді валує дим, щось горить.

Дем'ян Шуляк у снігу загубив порожнього мішка й кийок свій викинув, покушпелив по снігу додому, а за ним іще люди кинулися на поміч, бо що не кажіть, а пожежа. Малий Ігорьок отой стоїть у полі біля табуна й знай кричить услід: «Діду, я тебе спалив!» Оце, значить, він так і відплатив за побитих диких гусей. Бачте, які тепер діти. Гуси дикі замакітрили йому голову, то він ладен хазяїна спалити. Щоправда, той Шуляк такий хазяїн, як із пуги рушниця, а все ж таки не годиться. (451 слово)(За Є. Гуцалом)

Виконання тестових завдань

Малий Мирон

Малий Мирон - дивна дитина. Батько втішається ним і каже, що він чудово розумна дитина, але батько, звісна річ, сторонничий суддя. Та й ще Миронів батько - чоловік уже в літах, ледве дочекав­ся дитини, і, значиться, яка там будь собі дитина, усе вона в нього золота й розумна, й гарна. Сусіди тихо шептали собі, що Мирон «якесь не таке, як люди»: іде та й розмахує руками, гуторить щось сам до себе, візьме прутик, шрякає по повітрі або стинає головки з будяків та ластів'ячого зілля. Серед інших дітей він несміливий і непроворний, а коли часом і відізветься з чим-небудь, то говорить таке, що старші як почують, то тільки плечима стискують.

-   От сонечко - чому воно таке невеличке, а татуньо казали, що воно таке велике? То, певно, в небі лиш така невеличка дірка про­різана, що його лиш стільки видно!

Але зараз же в його голові заворушилася й друга думка.

-   Ба, а як же воно? Сходить, там дірка мала, заходить, то й там дірка. Хіба ж дірка разом із сонцем по небі ходить?

Се не може йому поміститися в голові, і він обіцяє собі, що скоро додому, то зараз запитається татуня, яка то в небі на сонці дірка прорізана.

-   Мироне, Мироне! - чути здалека крик. То мати кличе. Мирон почув і схопився, збіг із беріжка на бродок, аби перейти через річку, та й нараз зупинився. Багато разів уже він переходив через річку, та й нічого, а тепер нова поява впала йому в очі. Він стояв якраз проти сонця і, дивлячись у воду, побачив нараз замість плиткого дна, камінчиків і м'яких зелених пачосів водо росту - одну бездонно глибоку синяву. Він став і почав уважно розглядати глибінь. Усе однаково, тільки при беріжку видно знайомі камінчики та й чути звичайний любий журкіт води на броді. Він повернувся лицем у дру­гий бік, за сонцем: глибінь щезла, брід плиткий, як був. Се від­криття й утішило, і здивувало його. Він почав повертатися на всі боки, пробуючи й утішаючись дивним явищем. А про мамин клич і зовсім забув!

І довго так стояв малий Мирон, то схиляючись, то повертаючись над бродом, але лізти в воду все якось не смів. Усе здавалося йому, що ось-ось серед плиткого камінчастого броду земля розскочить­ся, і зяйне бездонна блакитна глибінь під річкою, між високими блакитними берегами, і полетить він у ту глибінь далеко-далеко, щезне в ній, мов трісочка, кинена в глибоку темну криницю. І хто знає, як довго б він тут стояв над бродом, якби не надійшов сусід Мартин, що з вилами й граблями квапився до сіна.

-   А ти чого тут стоїш?

-   Та я хочу йти, але боюся.

-   Чого тут боятися? Адже плитко.

-   Плитко? - спитав недовірливо Мирон. - А от яка глибінь!

-    Глибінь? Ади, що не глибінь, - сказав Мартин, і як був у хо­даках, так і перейшов через брід, мало й замочивши їх. Той пере­хід Мартина осмілив і Мирона, і він перейшов через воду й побіг огородом додому.

- Який дурний хлопець! П'ять літ має, а ще й броду боїться, - пробовкнув сусід і пішов до сіна. (482 слова)(За І. Франком)

 

Виконання тестових завдань

Полковник Морозенко

Був у батька Хмеля полковник Морозенко. Вельми славний був лицар. Кажуть, прийшов на Запорозьку Січ Станіславом Морозовицьким, а став Нестором Морозенком. З власної волі зрікся шляхетської віри, бо не міг спокійно дивитися на гірку долю укра­їнського народу, що стогнав у панському ярмі та бунтував проти сваволі й безправ'я.

Боялася шляхта одного імені Морозенка й за всяку ціну хотіла знищити його. Що тільки не робили підлі пани! Підсилали таємних убивць, робили засади, три рази стріляли по нім куплені золотом найманці.

-   Козацьке тіло шляхетська куля не бере! - сміявся Морозенко.

Козацько-селянське військо обложило з усіх сторін Збараж, як

бджоли вощину. Тісно стало шляхті в замку, що й птиці ніде про­летіти. З Луб'янецького горба оглядав Хмельницький поле бою. Кидав проти ворога все нові загони.

Скликав Хмель своїх полковників на раду й мовив:

-   Пан вельможний Ярема Вишневецький просить прислати в за­мок послів на переговори. Мабуть, набридла панству дохла коняти­на. Чи, може, що хитре надумав Ярема?

Задумалися одчайдушні козацькі голови. І зашуміли полков­ники.

-   За що гинули, проливали кров наші смільчаки?

-   Краще вже шаблюками та порохом розмовляти з ворогом, ніж слухати його підступні слова й брехливі запевнення!

Тут вийшов перед Хмельницького славний лицар Морозенко. Поклонився шановному товариству й промовив:

-    Пошліте мене, батьку Хмелю, і ви, чесне товариство, до пана Вишневенького.

І наступив ранок шостого липня 1649 року. Ще сонце не сходи­ло, а наш Нестор Морозенко обміркував з батьком Богданом, що сказати Вишневецькому. А що скаже хитрий єзуїт?

На сивому коні в товаристві двох козаків їхав Морозенко до Збаразького замку для розмови з Яремою. Побачили пани, хто до них їде. Жахнулися й скипіли ненавистю. Позбігалася вся рать Речі Посполитої, дали знати Яремі.

Морозенко їхав повільно. Ще трохи - і відчинять перед ним браму до замку з наказу Яреми. Умить сонце зайшло за хмару, потемніла земля, зірвався з шумом вітер. Посипалися зрадницькі кулі на послів Хмельницького. Одна куля влучила в серце Морозенка, друга - у голову, третя - у живіт. І похитнулося козацьке тіло. Та не впав Нестор, а йшов ще кілька кроків. Налякані вельможі щезли з му­рів замку. Ще крок-два - і похилився Морозенко на мур фортеці. Помер стоячи лицар славний. Вітер ломив гілля дерев, а з неба ринув, як із відра, густий дощ. Плакало небо, плакала земля за Морозенком.

Під зливним дощем схопили козаки тіло полковника й чвалом привезли до козацького табору.

Заплакав гірко гетьман Хмельницький над Морозенком. Наказав урочисто поховати його. Тіло славного лицаря на возі козацькому везли по всіх сотнях, полках. Схилялися додолу стяги, лунали по­стріли з мушкетів і самопалів. Прощались з полковником. Старі козаки, що не раз дивились смерті у вічі, нишком утирали сльози. Тяжко сумували чернь, селяни, ішли за возом з похиленими голо­вами аж до могили Морозенка.

Тужний спів... Вибухи самопалів... Тіло Морозенка віддано землі. Біля нього поклали шаблю, даровану Хмельницьким. Коли ж висипали високу могилу, то пішов зливний дощ. То плакала вся Україна за славним лицарем волі. (461 слово)(Народне оповідання)

Виконання тестових завдань

Хай вічно живе мрія!

З багатьох античних міфів на мене чи не найбільше враження справив міф про людинолюбця Прометея, який ніби вкрав у богів вогонь, щоб передати його людям, і міф про Ікара, першу людину, що знялась на крилах у небо. Він ніби змайстрував собі крила з пір'я, склеєного докупи воском. Прагнучи пізнати таємниці ви­сокості, Ікар піднісся надто близько до сонця, за що розгніваний цар богів Юпітер наказав сонцю розтопити віск крил, від чого Ікар упав у море й потонув. Образ хоч і поверженого, але прекрасного у своїй сміливості Ікара заполонив мої мрії, витиснувши казкових Івасика-Телесика, що літав на «гусях-лебедях», та Івана-царевича, якого носив під хмарами орел. Не раз мені марилось: от зробити б і собі з чогось крила, злізти на височенну Успенську дзвіницю, що правила в місті за пожежну каланчу, та й плигнути з неї на тих крилах. А ще ліпше, коли б вигадати таку машину, що пі­діймала б тебе на крилах з землі, тоді можна було б спробува­ти літати. Але таких машин не було. Якщо люди й підіймалися досі в повітря, то тільки на повітряних кулях. І мрії лишалися мріями... А втім, десь 1909 року стали писати в газетах, що ви­гадано гвинт, який усвердлюється в повітря, а трохи згодом по­відомили, що такий гвинт, чи пропелер, доданий до видовженої повітряної кулі, створив за кордоном дирижабль. Минуло кілька місяців, і в газетах та журналах можна було прочитати про перші літальні машини - аероплани й відважних людей - авіаторів, що знімаються в повітря на тих машинах. Нове, досі невідоме слово «авіація» так зацікавило великих і малих, що, коли з міста при­їхав лектор, який мав розповісти про таємниці літальних машин, у залу, де відбувалася лекція, важко було протовпитись. Лектор оповідав про польоти американців братів Райт, про успіхи фран­цузького авіатора Блеріо й продемонстрував літання маленького пропелера. Пущений зі спіральної залізної палички, пропелер плавно пролетів половину зали, викликаючи захоплення глядачів-школярів. Незабаром такі пропелери стали продавати як модну іграшку по крамницях. Нас, дітлахів, уже не вабили тепер папе­рові змії, яких ми запускали раніш у повітря на вигоні за містом; тепер кожний із нас мріяв придбати собі цей маленький залізний пропелер, що десь у світах підіймав над землею справжню літальну машину.

Мені й на думку тоді не спадало, що прийде такий час, коли літак стане доступний кожному, як вагон поїзда. Лиш через двадцять років після того я вперше полетів у тому ж Харкові на пасажир­ському літаку. І коли літак, пробігши по стартовій доріжці, непо­мітно одірвався від землі й знявся в повітря, я нараз відчув велику радість. Радість за здійснення давньої людської мрії й гордість за проникливий людський розум.

Думці завжди передує мрія. Вона, як крила, підносить нашу думку над дріб'язком щоденного й несе її в незвичну далечінь при­йдешнього. Тож не бійтесь і не соромтеся ні ти, сину, ні ви, мої далекі нащадки, мріяти. Хай вічно живе мрія! (456 слів)(За Б. Антоненком-Давидовичем)

Виконання тестових завдань