Контрольні перекази
На озері
Понад озером уздовж узлісся кривулькою біжить вузенька стежка. Вона крутиться біля дерев, старанно огинає кожний стовбур, кожний пень, щоб не дати їм з'їхати в озеро, потім раптом забігає в ліс перейняти підступну воду, що намірилася була вдертися в царство дубів.
Озеро довге. І скрізь - очерет, осока, лепеха. Тільки понад берегом велетенським уламком дзеркала виблискує чиста вода, і лісові красуні - липи, верби, осики - зранку до вечора німотно дивляться в нього.
Липневе полуденне сонце баниться в озері. На озері запанувала тиша: ні крику чаплі, ні зойку чайки, ні квакання жаб. Тільки звідти, де очерет і лепеха, до стежки долітає тихе ґелґотання гусей. А іноді звідтіля картинно випливає на чистину виводок на чолі з гордовитим гусаком.
Попереду, кроків за тридцять, спустивши у воду кучеряве гілля, низько похилилася верба. У затінку під її зеленою шапкою, майже біля берега, біліло з десяток гусей. Вони раз по раз занурювалися головами у воду, так що на поверхні білів тільки хвіст та червоніли лапки, і діставали із дна щось смачне. Вода дзвінкими струмочками стікала з дзьобів.
Оддалік, там, де починалось озеро, їхав вершник.
(170 слів)(За Г. Снєгирьовим)
У степу
Благословенна тиша навкруги. Лише зашерхоче десь суха зелена ящірка, пробігаючи у траві, бризнуть врізнобіч з-під ніг коники- ковалі, та ще жайворонки дзюркочуть у тиші, проймаючи її вверх і вниз, як струмки, що течуть і течуть, розмаїті, джерельнодзвінкі. Здається, співає від краю до краю саме повітря, співає марево, що вже схоплюється, тече, струмує де-не-де над ковилою. Може, і цей текучий, замріяний степ теж тільки марево, що протече і не буде? Але ні, кожна стеблина закоренилася в суху, місцями вже потріскану землю. У бродиш по пояс в золотаві, злегка згойдані вітром шовки, бредеш у шовках серед милозвучного пташиного щебету й відчуваєш на душі тільки встояну радість, тільки звільнене від усяких пут небесно-легке щастя. Іти б отак і йти серед цієї тихої задумливої краси, сягнути б аж туди, де небо торкається землі, де має бути велике синє море з чайками та бакланами... Ось-ось здається, хлюпне воно з крайнеба, з-за ковилів.
М'яке, пухнасте волоття облизує руки, торкається щік. Пливуть гнучкі тонконогі, квітучі типчаки. Серед золотавого їхнього розливу рясніють в улоговинках озеречка квітів, сизіють де-не-де, немов покриті інеєм, острівки степового чаю. Зрідка видніються над ковилою кулясті кущі верблюдки, кермека та молодого кураю, які восени, відломившись від власного кореня, стануть перекотиполем.
(186 слів) (За О. Гончаром)
Запорізький дуб
У Верхній Хортиці стоїть і досі могутній запорізький дуб, про який існує чимало переказів та легенд. Це один з найстаріших дубів в Україні: йому вже понад сім століть. Ще за Богдана Хмельницького цьому дубові було чотириста років. Дуб-велетень витримав усі випробування часу, зберіг до глибокої старості свою силу й красу. Могутня крона цього дуба складається з вісімнадцяти великих гілок, периметр крони - сто два метри, її зелений тінистий намет має сорок три метри в поперечнику й здалека скидається на цілий гай. Окоренок дуба на обмах завтовшки шістсот п'ятдесят шість сантиметрів, діаметр стовбура двісті вісім сантиметрів, а висота дерева дорівнює тридцяти шести метрам.
Чому ж цей велетень живе ось уже сьомий вік і щовесни зеленіє? Старі діди, запорізькі нащадки, пояснюють це тим, що дуб виріс біля джерела (нині колодязя), яке щедро напоювало його коріння, давало йому силу й снагу. Пишний крислатий дуб привертає увагу багатьох мандрівників, які цікавляться пам'ятками минулого. Людність міста Запоріжжя та Хортиці пишається цим дубом і з великою любов'ю оберігає його.
Люди зв'язують життя цього дуба з історичним минулим нашого краю, зокрема з історією запорізького козацтва. Звідси й пішла назва «запорізький дуб», що закріпилася за ним ще здавна.
(186 слів) (І. Шаповал)
Климко
Климко жив удвох з дядьком Кирилом, відколи осиротів. Жили вони в залізничному бараці при самісіньких коліях. І коли мимо - гуркотів важкий ешелон, барак теж ніби зривався з місця: двигтіли стіни, дрижала підлога, бряжчали шиби у вікнах, а барак мчав і мчав. Потім, коли ешелон даленів, гуркочучи тихіше й тихіше, барак знову зупинявся й стояв, як і раніш, і під вікнами в ньому знову цвірінчали горобці.
Дядько Кирило був машиністом великого паровоза й ходив на роботу коли як: то вранці, то вдень, то посеред ночі, коли Климко вже спав. Повертався він завжди несподівано - з залізною скринькою в руці, зморений очима й усміхнений до Климка.
Потім дядько вмивався над великою мідною мискою, довго з хрускотом у пальцях тручи руку об руку, хоч і сам він, і Климко знали, що все одне не одмиються.
Умившися, дядько надівав чисту сорочку й сідав до столу. Це була найбільша радість Климка - покласти перед дядьком чепурно списані зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти підлогу, де набризкано, і тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам і наварив, - гарячої й запашної.
Увечері дядько Кирило, чистий, виголений і ясний, знову йшов на станцію зі своєю скринькою в руці, і Климко проводжав його аж до паровоза.
(189 слів)(За Г. Тютюнником)
Серпнева ніч
Цієї ночі Данило довго-довго не міг ні заснути, ні знайти собі місця. Перед очима невідступно стояв тато, на якого він так схожий з лиця. А чи ж буде схожий завзяттям, душею? Данило вперше відчув на собі вагу років і за одну ніч постаршав під нею.
Після третіх півнів він вийшов на просторе шкільне подвір'я й навмання побрів у тишу серпневої терпкавої ночі, що м'яко сивіла розкиданими по пагорбах і долинках хатами. Спочивало село, спочивали люди, спочивали й небесні сіячі, що устигли обсіяти всю землю росами, а небо пшеницею. І чи болить кому, окрім нього, серце за тим сіячем, що розсіявся на далекій Золотій Липі та й проріс травою чи казковим євшан-зіллям, щоб ми довіку мали безмір любові до рідної землі.
Поруч, без вітру, просто від давнини чи дум зітхнув посивілий журавель, до одного кінця його навіки була ув'язана колода, на другому - у свіжій бадді вода перехоплювала теплу зоряну обніж. А в долинці скрадливо воркувала річка, розминаючи берег, розмиваючи ніч, і тихо скрипіло загальмоване колесо млина. Надивляйся на все це, прислухайся, як збігає вода, як збігає час, і думай про свій час і своє євшан-зілля...
(177 слів)(За М. Стельмахом)