Контрольні перекази

На озері

Понад озером уздовж узлісся кривулькою біжить вузенька стежка. Вона крутиться біля дерев, старанно огинає кожний стов­бур, кожний пень, щоб не дати їм з'їхати в озеро, потім раптом за­бігає в ліс перейняти підступну воду, що намірилася була вдертися в царство дубів.

Озеро довге. І скрізь - очерет, осока, лепеха. Тільки понад берегом велетенським уламком дзеркала виблискує чиста вода, і лісові красу­ні - липи, верби, осики - зранку до вечора німотно дивляться в нього.

Липневе полуденне сонце баниться в озері. На озері запанувала тиша: ні крику чаплі, ні зойку чайки, ні квакання жаб. Тільки звідти, де очерет і лепеха, до стежки долітає тихе ґелґотання гусей. А іноді звідтіля картинно випливає на чистину виводок на чолі з гордовитим гусаком.

Попереду, кроків за тридцять, спустивши у воду кучеряве гілля, низько похилилася верба. У затінку під її зеленою шапкою, майже біля берега, біліло з десяток гусей. Вони раз по раз занурювалися головами у воду, так що на поверхні білів тільки хвіст та червоніли лапки, і діставали із дна щось смачне. Вода дзвінкими струмочка­ми стікала з дзьобів.

Оддалік, там, де починалось озеро, їхав вершник.

(170 слів)(За Г. Снєгирьовим)

У степу

Благословенна тиша навкруги. Лише зашерхоче десь суха зелена ящірка, пробігаючи у траві, бризнуть врізнобіч з-під ніг коники- ковалі, та ще жайворонки дзюркочуть у тиші, проймаючи її вверх і вниз, як струмки, що течуть і течуть, розмаїті, джерельнодзвінкі. Здається, співає від краю до краю саме повітря, співає марево, що вже схоплюється, тече, струмує де-не-де над ковилою. Може, і цей теку­чий, замріяний степ теж тільки марево, що протече і не буде? Але ні, кожна стеблина закоренилася в суху, місцями вже потріскану землю. У бродиш по пояс в золотаві, злегка згойдані вітром шовки, бредеш у шовках серед милозвучного пташиного щебету й відчуваєш на душі тільки встояну радість, тільки звільнене від усяких пут небесно-легке щастя. Іти б отак і йти серед цієї тихої задумливої краси, сягнути б аж туди, де небо торкається землі, де має бути велике синє море з чайками та бакланами... Ось-ось здається, хлюпне воно з крайне­ба, з-за ковилів.

М'яке, пухнасте волоття облизує руки, торкається щік. Пливуть гнучкі тонконогі, квітучі типчаки. Серед золотавого їхнього розли­ву рясніють в улоговинках озеречка квітів, сизіють де-не-де, немов покриті інеєм, острівки степового чаю. Зрідка видніються над ко­вилою кулясті кущі верблюдки, кермека та молодого кураю, які восени, відломившись від власного кореня, стануть перекотиполем.

(186 слів) (За О. Гончаром)

Запорізький дуб

У Верхній Хортиці стоїть і досі могутній запорізький дуб, про який існує чимало переказів та легенд. Це один з найстаріших дубів в Україні: йому вже понад сім століть. Ще за Богдана Хмельницького цьому дубові було чотириста років. Дуб-велетень витримав усі випробування часу, зберіг до глибокої старості свою силу й красу. Могутня крона цього дуба складається з вісімнадцяти великих гілок, периметр крони - сто два метри, її зелений тінистий намет має сорок три метри в поперечнику й здалека скидається на цілий гай. Окоренок дуба на обмах завтовшки шістсот п'ятдесят шість сантимет­рів, діаметр стовбура двісті вісім сантиметрів, а висота дерева до­рівнює тридцяти шести метрам.

Чому ж цей велетень живе ось уже сьомий вік і щовесни зеленіє? Старі діди, запорізькі нащадки, пояснюють це тим, що дуб виріс біля джерела (нині колодязя), яке щедро напоювало його коріння, давало йому силу й снагу. Пишний крислатий дуб привертає увагу багатьох мандрівників, які цікавляться пам'ятками минулого. Людність міста Запоріжжя та Хортиці пишається цим дубом і з ве­ликою любов'ю оберігає його.

Люди зв'язують життя цього дуба з історичним минулим нашого краю, зокрема з історією запорізького козацтва. Звідси й пішла назва «запорізький дуб», що закріпилася за ним ще здавна.

(186 слів) (І. Шаповал)

Климко

Климко жив удвох з дядьком Кирилом, відколи осиротів. Жили вони в залізничному бараці при самісіньких коліях. І коли мимо - гуркотів важкий ешелон, барак теж ніби зривався з місця: двигті­ли стіни, дрижала підлога, бряжчали шиби у вікнах, а барак мчав і мчав. Потім, коли ешелон даленів, гуркочучи тихіше й тихіше, барак знову зупинявся й стояв, як і раніш, і під вікнами в ньо­му знову цвірінчали горобці.

Дядько Кирило був машиністом великого паровоза й ходив на роботу коли як: то вранці, то вдень, то посеред ночі, коли Климко вже спав. Повертався він завжди несподівано - з залізною скринь­кою в руці, зморений очима й усміхнений до Климка.

Потім дядько вмивався над великою мідною мискою, довго з хрус­котом у пальцях тручи руку об руку, хоч і сам він, і Климко знали, що все одне не одмиються.

Умившися, дядько надівав чисту сорочку й сідав до столу. Це була найбільша радість Климка - покласти перед дядьком чепурно спи­сані зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти підлогу, де набризкано, і тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам і наварив, - гарячої й запашної.

Увечері дядько Кирило, чистий, виголений і ясний, знову йшов на станцію зі своєю скринькою в руці, і Климко проводжав його аж до паровоза.

(189 слів)(За Г. Тютюнником)

Серпнева ніч

Цієї ночі Данило довго-довго не міг ні заснути, ні знайти собі місця. Перед очима невідступно стояв тато, на якого він так схожий з лиця. А чи ж буде схожий завзяттям, душею? Данило вперше відчув на собі вагу років і за одну ніч постаршав під нею.

Після третіх півнів він вийшов на просторе шкільне подвір'я й на­вмання побрів у тишу серпневої терпкавої ночі, що м'яко сивіла розкиданими по пагорбах і долинках хатами. Спочивало село, спо­чивали люди, спочивали й небесні сіячі, що устигли обсіяти всю землю росами, а небо пшеницею. І чи болить кому, окрім нього, серце за тим сіячем, що розсіявся на далекій Золотій Липі та й проріс травою чи казковим євшан-зіллям, щоб ми довіку мали безмір любові до рідної землі.

Поруч, без вітру, просто від давнини чи дум зітхнув посивілий журавель, до одного кінця його навіки була ув'язана колода, на дру­гому - у свіжій бадді вода перехоплювала теплу зоряну обніж. А в долинці скрадливо воркувала річка, розминаючи берег, розмива­ючи ніч, і тихо скрипіло загальмоване колесо млина. Надивляйся на все це, прислухайся, як збігає вода, як збігає час, і думай про свій час і своє євшан-зілля...

(177 слів)(За М. Стельмахом)