ПРИГОДИ ЧОРНОГО КОТА ЛАПЧЕНКА,
ОПИСАНІ НИМ САМИМ

Іван Багмут
Повість

ТАЄМНИЦЯ ПЕТРЕНКА

вже був умостився на професоровій куртці, яку він скинув, коли стало жарко, аж на греблі, що одділяла ставок від каналу, з'явився незнайомий чоловік.
— Чого вам тут треба? — суворо запитав його директор господарства.
— А що, хіба тут не можна ходити? — відповів той зухвало. Так, ходити тут не заборонялося, і наш директор тільки неприязно кинув:
— А чого ходити?
— Подивитися...
Незнайомий зажерливо позирав на рибу, що блищала золотавою лускою на сонці, хвилююче тріпотіла у волоці або раптом підстрибувала на півметра над шапликом-ванною. Це був явно підозрілий тип, і я цілком розумів неприязнь до нього нашого директора.
Зненацька я помітив, як очі незнайомця широко розплющились. Я простежив за його поглядом і побачив, що він спинився на нашому Петровичі. Той ненароком глянув теж на нього, хвилину дивився, раптом зблід і потім злякано опустив очі. Незнайомий ледь усміхнувся і відвів свій погляд убік.
«Еге! — сказав я сам собі.— Тут щось є!»
Несподівані вигуки захоплення одвернули мого увагу від незнайомого. Я кинувся до волока і остовпів. Рибалки тримали в підсаці велетенського коропа. Я не знаю, з чим можна порівняти цього велетня, бо життєві враження в мене дуже обмежені, як і в кожного, хто провів майже все своє життя в чотирьох стінах квартири.
— Оце короп!
— Не короп, а цілий кабан!!!
— Акула!
— Теля!
Ці вигуки лунали з усіх боків і розширили мої уявлення про світ. Я ж ніколи ще не бачив ні живого кабана, ні живого теляти, ні акули. Тепер я міг уявити, які вони є,— такі, як оцей коропище.
Рибину зважили, викупали і посадили в окремий садок. Ненароком я глянув на незнайомого типа. Він не зводив очей з коропа, а почувши, що його вага — шістнадцять кілограмів, аж затанцював на місці. «Еге!»— знову сказав я собі і на всякий випадок підійшов до нього ближче, щоб понюхати і запам'ятати його запах. Як я потім хвалив себе за цю обачливість!
Незнайомий весь час поглядав на Петренка, а той ховав очі та хмурнішав. Тепер я був певен, що вони знають один одного і в них є якась таємниця. Раптом я згадав, що під час моєї першої зустрічі з Петровичем у мене виникла підозра, що він щось приховує. З свого невеликого життєвого досвіду я переконався, що людина здебільшого приховує погане, і в цьому люди вельми схожі на котів, які, зробивши шкоду, удають, що це зробили не вони. Може, це нескромно, але мушу сказати, що я особисто завжди чесно признаюсь, коли зроблю щось не так. Зрештою, значно легше один раз відбути заслужену кару, ніж мучитися, що тебе викриють і покарають подвійно — за злочин і за те, що його приховував.
З такими думками я сидів на професоровій куртці і уважно стежив за незнайомцем. Нарешті він спіймав-таки погляд Петровича і, моргнувши йому, пішов геть. Петрович не міг зразу ж відлучитися і лише поглядав у той бік, куди подався невідомий. Від хвилювання я вже не міг сидіти на місці. Навіщо незнайомий кликав Петровича? Що приховує в своїй чорній душі (я був певен, що душа в нього чорна) Петрович?
— Що з ним? — стурбовано сказала дружина директора, побачивши, що очі мої позеленіли, а хвіст заметлявся.
Заполонений тривожними почуттями, я забув про ввічливість, про те, що ця жінка гостинно приймала нас з професором у себе дома, і так зашипів на неї, настовбурчивши шерсть, що вона злякано відстрибнула.
— Він сказився! — скрикнув Петрович.— Убити його негайно!
— Ха-ха-ха!—внутрішньо зареготав я і на всякий випадок одбіг від мерзотника.— Перш ніж ти мене вб'єш, я викрию тебе, негідника і злочинця!
Адже я був певен, що він приховує злочин, бо такі люди, як він, зробивши щось добре, кричали б про це на весь світ! Нервове напруження раптом спало, і я потихеньку пішов по сліду, що його залишив у повітрі незнайомий. Коли ставок, що його розвантажували, залишився далеко ззаду і вже не чути було голосів рибалок, я побачив його. Він сидів за горбком і палив цигарку. Причаївшись у торішньому бур'яні, я став чекати.
Хвилини збігали страшенно повільно.
Аж ось почулися кроки, і показався Петрович. У мене солодко забилося серце. Зараз я дізнаюся про все!
— Виходить, ти воскрес? — глузливо спитав Петренка незнайомий.
— Прости мене.., — глухим голосом промовив Петрович і похилив голову.
— Простити? А за що тебе прощати, мій дорогий? — уїдливо усміхнувся той.— Хіба ти чимсь завинив проти мене, мій любий друже Пуголовице?
Петрович ураз злякано замахав руками:
— Тихше! Благаю тебе, тихше! У мене тепер... Я тепер той... Тепер моє прізвище не Пуголовиця, а Петренко...
Я весь перетворився на увагу, «Пуголовиця! Що ж ти зробила, Пуголовице, коли довелось міняти прізвище?»
— Благаю тебе, товаришу Ракша, не виказуй мене!
— Ага, тепер уже «товариш Ракша»? Тепер «благаю тебе»! А пам'ятаєш свого «передсмертного» листа до карного розшуку?
— Сумління загризло...
— Сумління! — витріщився Ракша.— Кому ти брешеш? Якщо сумління загризло, то я зараз піду і скажу, хто ти такий.
— Не буду! Не буду! — скрикнув Пуголовиця. — Я сам не знаю, що зі мною тоді сталося. Мабуть, у голові замакітрилось.
— Ох і стерво ж ти! — похитав головою Ракша.— Замакітрилось! Коли ж саме тобі замакітрилось? Я тобі нагадаю все... Пам'ятаєш, як ми вдвох,— я і ти, відвезли машину мануфактури «наліво»? Тоді тобі ще не замакітрилось? Мовчиш? Ти одержав сто тисяч карбованців і сказав, що віддаси мені мою частину, коли повернемось на базу. Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю...
«Мерзотник! — ледь не скрикнув я,— Ось кого пригріли ми з професором! Ну, стривай же!»
— На базі ти вийшов з кабіни і сказав, що зараз повернешся. І отут тобі, мабуть, і замакітрилось?.. Бо ти не повернувся... Пригадуєш?
— Не знущайся з мене, товаришу Ракша, так негарно...
— Негарно! Заговорив, падлюка, про чесність! — вигукнув Ракша.— А мені було гарно, коли наступного дня мене заарештували? І завбази заарештували, і бухгалтера, і комірника, і того директора магазину, що ми йому «здали продукцію». А чому нас заарештували? Мовчиш? То я нагадаю тобі. Ти написав до карного розшуку листа, що не можеш жити з таким злочином на душі і вирішив накласти на себе руки — втопитися, а своїх спільників запроторити в тюрму... Тут тобі, мабуть, і замакітрилось, бо здати гроші в карний розшук ти забув... — Ракша зареготав і чекав, що скаже Пуголовиця.
— У мене гроші вкрали,— видавив з себе Пуголовиця.— Украли всі гроші, я боявся, що ви мені не повірите, вб’єте мене...
— Вкрали! — похитав головою Ракша.— У тебе вкрадуть...
— Та хіба ж я працював би прибиральником, коли б мав ті гроші?
Мені здалось, що в словах мерзотника є логіка. Справді, навіщо йому працювати на такій чорній роботі, коли він мав аж сто тисяч карбованців? Але Ракша не поступався.
— Ти гадав, що нас за таку велику крадіжку розстріляють, а ти тоді спокійно житимеш без свідків свого злочину? Вгадав? Не вийшло! Усіх не розстріляли. Але десять років відсидів! І своєї частини грошей не одержав, і десять років відсидів! А ти? Ти не сидів і дня, але одержав усі грошенята! Тож як тепер? Відсидиш удвоє більше?
— Прости мене... — прошепотів Пуголовиця і скривився, щоб заплакати,— Я за свій гріх усе зроблю для тебе... — І захлипав.
— Тільки не скигли! — гидливо махнув рукою Ракша.— Поки що платитимеш мені рибою. Сьогодні вночі я під'їду сюди машиною та наберу з десяток центнерів коропчуків.
Я думав, що Пуголовиця злякається, але його обличчя засяяло:
— Оце діло! Ти знаєш, тут можна великі гроші взяти! Тільки як же ти набереш? Ставки вночі охороняють.
— То пусте! Зараз тут така гаряча пора, що всі: і робітники, і службовці, і вартові — на розвантажуванні ставка. Напрацюються за день, а вночі на варті спатимуть.
— А чим же я допомагатиму тобі? Я ж хочу, щоб і мені з риби якийсь процент ішов.
«Ех ти, процент! — зло засміявся я.— Почекай, одержиш усі сто процентів за свої злочини.»
— Процент?! — раптом визвірився Ракша. — Тобі процент? Загарбав мої сто тисяч карбованців та ще й процент просиш?!
— Тихше, ради бога, тихше! Які сто тисяч? У мене ж тоді відняли всі гроші! Чи я б посмів узяти твою частину? — А то й не посмів? — удавши здивування, глузливо спитав Ракша.
— От люди! — скорботно промовив Пуголовиця. — Тому й про процент просю тебе, що за душею не маю й копійки. Не віриш? Як вийшов я ото з кабіни тоді, на мене накинулося двоє, руки скрутили, в рот рукавицю заткнули, я й ойкнути не встиг. Забрали гроші й ходу... Мабуть, хтось із нашої компанії... Коли б не той директор магазину.
— Ну, чорт з тобою, платитиму тобі двадцять процентів, хоч міг би й нічого не платити. Та я не такий, як ти... — глянув недобрим оком Ракша.— Він, бач, совість згадує.
— Та годі тобі про це! Про діло давай! — вже добродушно відмахнувся Пуголовиця. — Ти кажи, що мені робити?
— Я вже подумав про це. Ти станеш на нічну варту. Скажи: хочу всі свої сили віддати на благо батьківщини, хочу працювати і вдень і вночі! — Ракша зареготав.— Зарекомендуй себе передовиком!
— О! Оце ти правильно порадив! — погодився Пуголовиця, але ж зразу злякано додав: — А як дізнаються, що взято рибу?
— Напишеш на мене донос, а сам утопишся,— хмикнув Ракша і додав: — Хто дізнається? Хіба відомо, скільки риби перезимувало! На краснуху спишуть.
Але обличчя Пуголовиці лишалося заклопотаним.
— Я ж не сам вартуватиму. Вони ж ще когось пошлють.
Ракша засміявся:
— Їй-бо, не пізнаю тебе, Хомо...
«Хомо? Отже, він і ім'я змінив! А професор зве його Сидір Петрович!»
— Невже тєбе треба вчити, як знешкодити варту?
— Придушити? — таким тоном, наче йшлося не про людину, а про блошицю, запитав Пуголовиця.
— Дурень!
— Зрозумів! Щось придумаю,— запобігливо промовив Хома.— Я вже придумав!
Вони домовились, що машина прийде увечері, а грабувати ставок почнуть десь о третій годині ночі, коли люди найміцніше сплять.
— Та гляди, щоб бува, не вирішив виявити пильність, — недобре засміявся Ракша,— бо одне моє слово, і ти знову станеш Пуголовицею.
— Та хіба я такий дурний! — полегшено відповів Пуголовиця, який уже, мабуть, лічив у думці гроші, виручені за вкрадену рибу.
Вони розійшлися, а я з метою конспірації ще трохи посидів у бур'яні і потім повагом пішов до рибалок, милуючись краєвидами, обмірковуючи свій план та радіючи, що вночі спіймаю Петренка.