«ОЙ ВИПИЛА, ВИХИЛИЛА...»

Володимир Винниченко

ьогодні вітер — пан над небом, степом, над усім містом. Небом жене кучугури жовто-білих хмар, перевертає ними, як перинами, сіє хмаряним борошном по небесній блакиті. Степом суне величезні запони пороху, затуляє ними сонце, обгортає сірим, бурим волоком усе місто внизу. І будинки, церкви та сади, — неначе спіймана в той волок риба та жабуриння, — ледве проглядають крізь плетиво пилу.
Люди на вулицях низенько схиляють голови перед паном вітром, поштиво держаться за шапки і жмуряться, кривляться, кліпають очима. Дерева хиляться всі в один бік, усі трусяться і всі хочуть од страху до землі прилипнути. Дахи скриплять, тини тріщать. Кури позабивалися попід повітки та паркани, а горобці позатихали та понашорошувались у затишку. А пан гуде, а пан шипить, свистить, гасає. І ні впину йому, ні перепони нема.
Що пан, то пан, та не над усіма. Гришка, Муся, Котик та Юшка анітрішки не бояться його. Він і так, він і сяк, то з одного боку хапне лапою, то з другого метне хвостом, то згори налетить, то спіднизу підкотиться, — шкода, ніяк не дістане: бо захищають їх дві високі стіни довжелезних амбарів, що сходяться отут гострим кутом. А в самому гостряку того кута і сидить собі вся компанія, наче на печі. Перед ними пустир, за пустирем унизу місто, над головами хмари пороху, в поросі скажено женуть папірці, пір'я, солома, а компанія собі полежує, посвистує, покурює. А хотіли б, то й у «пувички»* грали б собі. Та поки що не грають, — нехай Ланка надбіжить.
Тепер між собою не хочеться грати. Тільки з Ланкою і тільки проти неї! Навіть Юшка, Ланці закадика**. Бо й у нього ж, паршива, повигравала усі ґудзики, не пожаліла. І скільки вона тих «пувичок» понавигравала у всіх, так аж страх! Повні кишені раз у раз додому носить. Котика дома вже два рази сильно били за те, що з усіх штанів, пальт, кохтин ґудзики пообрізував. Муська попрогравала всі сімаки***, що збирала одночасно з Гришкою. А сімак же — не «пувичка», як який, то й десять, а то й двадцять ґудзиків вартий. Гришка своїх не програвав, то правда, так йому добре: в батьків своя крамниця, — забрався, як ніхто не бачить, і набрав ґудзиків, скільки схотів. І не треба сімаків розмінювати, щоб програвати Ланці.

*«Пувички» — гра в ґудзики (тут) або власне ґудзики.
**Закадика — приятель, друг.
***Сімаки — так називалася в народі тодішня семирубльова асигнація та двокопійчана монета. Схожі на монету ґудзики також називали сімаками.

І що то таке з тою Ланкою сталося?! Як сказилася, — майже ж не буває тепер, щоб вона програла, щоб не поцілила в ямку. Як не далеко «пувичка» від ямки, неодмінно зажене. Якось так, неначе кішка, уся збереться, наїжиться, очі гострі, пальці скручені, — клац ними, й «пувичка», як по нитці, просто в ямку біжить.
Та й уся вона тепер інша стала: така важна, та стара, та хазяйновита, та задавака. На вулицю, чи в степ, чи навіть на річку її й не докличешся. Куди там, — адже ж вона — хазяйка тепер! Як занедужала мати на ноги, та ні на базар сама, ні до печі, нікуди не може ступити, так з того часу Ланка й загнула кирпу. Бо вона ж тепер і на базар ходить, і обід варить, і хати прибирає, і воду таскає. Та ще й материну роботу заказчикам розносить. А мати тільки за машинкою сидить та шиє. (Скільки то тих виграних Ланкою ґудзиків понашивала вона, ой-ой-ой!)
Одне слово, стала хазяйкою на всю губу. А саме ж таке, що ще тільки перший клас скінчила. Вісім літ усього, а здається на всі вісімнадцять. Подумаєш, яка штука: на базар ходити! Кожний ходив би, коли б у матері ноги захворіли. Але треба тільки подивитися, як вона пишно додому зо своїм кошиком вертається. В кошику тому дві цибулини, три картоплини та рудий іржавий оселедець, а пихи в «хазяйки» стільки, наче ввесь базар з собою забрала. Котик раз хотів зазирнути чи витягти щось із того кошика, так Ланка так гепнула його кошиком у живіт, що аж ноги задер бідний хлопець.
Ну, а найдошкульніше було те, що обгравала ж усіх, наче овець стригла. І шкода ґудзиків, і дивно на себе, і соромно: що ж це, всі вони гірші за неї, чи що?!
— Та даваймо грати, Ланка, мать*, не прийде. Бо вітер. А як вітер чи дощ, так у матері ноги дуже болять, і Ланка воду парить.

*Мать (розм.) — тут: мабуть.

Котикові не терпиться і дуже кортить швидше пограти на ті ґудзики, що позрізав учора з рукавів у гостей. Гостей найшло вчора таки чимало до батька, парко, душно було, піджаки поскидали, от він і поживився. І пувички такі ловкі, блискученькі. Правда, всі маленькі, бо з рукавів. Та з передів небезпечно було зрізати, відразу помітили б.
Але Мусі не хочеться грати без Ланки. Ну, що за щастя виграти в Котика, чи в Юшки, чи навіть у Гришки. От у Ланки, оце так! Та понавигравати-понавигравати в неї стільки, щоб аж скорчилась од досади ота скупердяга й задавака!
Ну, коли так, то Котик сам з собою починає грати. Вітер часом заскокує й надимає йому міхуром сорочку на спині та задирає, як курці хвоста, чуба ззаду. А всі лежать під стіною і ліниво дивляться на нього. Аж от раптом чується збоку крик: «Агов!» Усі швидко повертаються в той бік: Ланка! Біжить і на бігу косиці свої на голові вмощує. А їх у неї така сила, і так вона їх круг голови обмотує, що то вже й не голова, а наче плетений із темної лози кошик, перевернутий догори денцем.
Та от і до кумпанії* вибігає тепер уже не так, як раніше. То, бувало, як вирветься на вулицю, то з радості аж танцює вся. Кругле личко грає ямками на щоках та підборідді, кирпатенький носик задиркувато стирчить догори, очі прискають сміхом, як із двох сикавок. Та смішна така: підіпреться, бувало, одною рукою в бік, у другу ганчірочку (замість хусточки) і, підтанцьовуючи, загонисто виспівує:

Ой випила, вихилила,
Сама себе похвалила,
Бо я панського роду,
П'ю горілочку, як воду.

Зовсім так, як часом співала її мати, коли ноги не боліли та під чаркою була. Так само навіть хитренько одне око прижмурює, ніжкою пристукує і підморгує.

*Кумпанія — компанія.
А тепер не співає, не підморгує, а до гри вибігає, як до роботи. Швидше, швидше давайте навигравати їй пувичок, і вона знову побіжить додому пришивати їх заказчикам. А зелені, як у кішки, очі її так і ходять, так і ходять од жадності. А така ж була славна, весела та дружна, — перша, бувало, всякого з біди виручить, собі бебехів од матері заробить, а товаришеві поможе. А тепер, як у хазяйки пошилася, — еге! — у товариша останнє забере.
Ланка підбігає, нашвидку обводить усіх оком, заклопотано зирка на небо (скільки, мовляв, часу має на «роботу») і хитає головою на ямку:
— Давайте грати, чи що?
І вже виймає з кишені свого плесканого сімака, що його й чорт не зажене в ямку, крім неї самої.
— Давай, — устає Гришка й обережненько відклада свою коробочку з сімаками під стіну. Тими сімаками, що в коробочці, він ніколи не грає, бо це в нього не прості сімаки, а «калєкція». Там є такі сімаки, що тільки самі генерали носять і ні в одної душі в їхньому городі немає: золоті, великі, з крилами та лапками. За один такий сімак сто «пувиць» дай, та й то не купиш. Ланка вже підсипалася, щоб виграти в Гришки сімаків із коробочки, так Гришка не дурний, нізащо не грає на них.
Тінь од амбарів пересувається вже за ямку, і сонце тепер ні в голову не пече, ні в очі при грі не б'є.
Грають тільки Муся, Котик, Гришка та Ланка. А Юшка — ні, бо в нього ні одного ґудзика немає. Ще вчора одірвав останнього від своїх штанів і застібається тепер цурупалком.
Ну, Ланка, розуміється, зараз же вся наїжується, як кішка за горобцями, губи стають тоненькі, очі вузенькі та колючі. І кида вона свого проклятого сімака так, що все він або в саму ямку поціляє або найближче до ямки пада. А вже як чий ґудзик найближче до ямки, тому першому й заганяти інші «пувички» в ямку. Ну, а на це Ланку мама родила: один за одним, один за одним, так і біжать з-під її пальців усі ґудзики в ямку. Майже нікому й бити не дає!
У Гришки губи, вуха і лице стають червоні-червоні, як Мусине намисто. А вії через те ще жовтіші та пухнастіші. Він уже й доріжки від ґудзиків до ямки рукою розмітає та губами продуває, і пальці так само, як Ланка, складає, коли б'є, і оком довго-довго виміряє. Та все ні до чого, — Ланка з-під носа видирає!
— Не хочу більше грати! — каже нарешті Гришка й відходить до своєї коробочки.
Гришка — добрий і м'який, але дуже не любить бути у чому-небудь позаду когось. Тоді він стає не то сумний, не то ображений і все дивиться кудись убік своїми сивими, у жовтих віях, очима.
— Оттако! — дивується Ланка. — А хто ж казав, що на цей раз живою мене не випустить? Хвалився, що й сімака мого виграє, а сам тікає.
Хитра паршивка: ото, щоб тільки під'юдити, щоб розсердився та знову грав. Та Гришка не піддається:
— Казав, то й казав...
А сам бере в руки свою коробочку й починає розглядати сімаки.
Вони чепурненько рядочком лежать усі, неначе крихітні диньки на темному ряденці. Одні зовсім прості, солдатські, сиві; другі біло-срібні; інші жовтяві, плескуваті, з якимись сокирками та гачками; ще інші — темно-жовті, кошлаті, пукаті, а деякі — ясно-золоті, поважні, великі.
Всі зараз же зближаються до коробочки й зазирають у неї, стукаючись головами.
— Оце так сімачки! — зітхає Котик і обережно, як до дитини в колисці, просуває палець у коробочку й торкається ним до сімака. Гришка не забороняє, він — добрий і не жадний.
— А який найдорожчий? — суворо питає Юшка.
— Оцей, — показує Гришка на маленького, чудернацького сімачка, що, наче золота кузочка, склавши крильця, лежить посередині.
— Оцей?! Такий маленький?! — Еге, маленький! А він — німецький. У нас такого й за сто рублів не купиш.
— А диви! Яке!
Ланка стоїть збоку і гостро дивиться через голови на коробочку. Вітер ззаду закида їй пухнасті пасма волосся на очі, лоскоче ними ніс, а вона й не відкидає, тільки водить головою, як од мух.
— Що, Ланко, якби тобі оці сімачки! Га? — ущипливо посміхається Муся.
Ланка нічого не каже, тільки все дивиться в коробочку, на сімаки. А вони ж, як золоті ромашки, тихесенько лежать собі на денці.
Тут Гришка зачиняє коробочку і глибоко зітхає:
— Ех, нема в мене ще одного сімачка! Ну й сімак! От сімак!
І аж головою скорботно хитає. (А вуха все ж таки горять, як хрести на церкві ввечері).
— А який же він? — злякано питає Котик.
Гришка якийсь мент дивиться в далечінь, на місто, засотане жовто-бурою хмарою пороху, і знову зітхає: — Позавчора в городському саду на одному генералі бачив. Не наш генерал. Я наших усіх знаю. Приїжджий.
— Німецький?
— Ні, мабуть, не німецький. Тільки нетутешній. Двома рядками, отако-о, по грудях сімаки. Ще й ззаду два. Білий такий, коротенький мундир, літній, значить, а на ньому оттако сімаки. Ще й ззаду два. В мене нема ні одного такого.
— А який же він, той сімак?
— А такий: по краєчку наче ниточка золота, вузликами. Сам увесь темненький, як-от п'ятак, а ниточка ясна, золота. Потім шапочка з такими неначе вушками.
А Ланка пильно слухає, і аж уста їй злегка роззявились. Куций носик, побризканий ластовинням, вкрився потом, як росою, кругле, туге личко з ямочкою на підборідді — непорушне, тільки зеленкуваті, з сірими блисками оченята швидко слідкують за кожним рухом Грищиних рук.
— А хіба такого ґудзика купити не можна? — знову суворо питає Юшка і спльовує набік.
— Еге, купиш! Я вже питав. Нема. У нас такої форми не носять, так і ґудзиків таких немає.
— А одрізать?
— У кого?
— Та в того самого генерала.
Гришка аж тетеріє й мовчки дивиться на Юшку: жартує чи справді. Бо Юшку, як коли, то й не розбереш, чи сміється, чи насправжки.
Але Юшка суворо підсьорбує носом і ще дужче похмурюється.
— Авжеж! Узять та й одрізати!
Муся аж у долоні сплескує, і худеньке, рябеньке личко її від страху стає ще довше.
— Яке каже! Сказився?!
— А чого сказився? Узять та й одрізать. Нехай тоді генерал казиться.
Гришка тільки кліпає сивими, немов трохи сонними очима: та ні, сміється Юшка.
— Як же ти одріжеш? Хто ж тебе пустить різати в нього «пувиці»?
— А я й просить не буду, щоб пускали. Сам одріжу. Що даси за генералового сімака? Кажи враз!
Котик навприсядки злякано заглядає збоку в лице Юшці: невже ж справді буде різати генерала?!
Але Гришка зітхає й, не відповідаючи, знову бере коробочку в руки.
— Та ні, ти кажи: що даси?
— Сто рублів! — скрикує Котик.
— А ти сядь! — пхає його Юшка. Котик пада назад, задравши ноги, й уже збирається заплакати. Але Муся зараз же заспокоює його:
— Казала мати куліш перекидати. Забув?
Ну, як куліш, то нічого, Котик плакати не буде. Він тільки трошки відсувається від Юшки.
— Ну, а справді: що даси? Га, Гришко?
— Та що хочеш: ножика, м'яча, шаблю. Тільки достань. Тут Юшка перестає їжити брови й задоволено сміється:
— Ач, ловкий який: «достань»! А на каторжні роботи не хочеш?
— За що?
— А за то. Що ж ти думаєш, у генерала «пувицю» одрізать — це все одно, що Котику куліш перекинути? Враз тебе в кандали закують і під розстріл.
Котик із жахом ширить очі й водить ними то з Гришки на Юшку, то з Юшки на Гришку. Але Гришка не піддається:
— За що?! За ґудзика?!
— А щоб ти знав!
— Та під розстріл?!
— А що ж?
— Хе! Розкажи своїй бабі. Під розстріл!
— Ну, може, й не під розстріл, а в поліцію заберуть як пить дать, брат.
— Ну, в поліцію...
— А там, думаєш, з медом? Як на каторжні роботи приставлять, та як у кандалах, так, думаєш, легко? Ого!
А Ланка слухає так пильно, наче й справді Юшка буде в генерала ґудзики відрізати та на каторжні роботи йти. Але Гришка зо сміхом спльовує набік:
— От сміливий! Одрізав у генерала сімака!
Ну, тут Юшка по-справжньому вже сердиться:
— Та за твого паршивого м'яча щоб ото долю свою в кандали закувати?! Бач, масалка!
— А хіба я тебе силую?
— А ти ж кажеш: «достань». — Так ти ж сам питав: «А що даси?»
— А ти й повірив?
Муся схоплюється на ноги. Е, вже почали! Цей Юшка раз у раз отак: сам заведе-заведе, а тоді до інших чіпляється.
— Ану, гайда ще в пувички! Гришко, ходім! Ланко, бережись!
Але Ланка якось чудно витріщилась на Гришку й стоїть, як задубіла.
— Ну, Ланко! Гайда!
Ланка швидко зирка на Мусю й іде до ямки. Але тільки всі поставали вряд, щоб кидати ґудзики, як вона зненацька бухка до Гришки:
— А цебер дав би за генеральського сімака?
У Гришки одвисає губа від здивування.
— Який цебер?!
— Та такий. Простий. Ну, цебер. Маненький. У вас у лавці є.
Гришка нічого не розуміє. Та й ніхто не розуміє. Чого цебер? Який цебер? Сімак і цебер. От тобі й маєш!
— Та ти що: хочеш, може, в генерала сімака одрізать?
— А даси цебер?
Єй-бо, здуріла дівчина: цебер та й цебер. А очі гострі та жадні, неначе ґудзика до ямки заганяє. Значить, не жартує. Е, ця не як Юшка, ця не жартує.
І Гришка, і Юшка, всі бачать, що тут уже не жарти, що ця скажена навсправжки готова в генерала сімака різати.
Сиві, півсонні Грищині очі якийсь мент ошелешено кліпають на Ланку, і губа одвисла.
— Та ти справді?
— А даси цебер?
— Тю на неї! Що за цебер такий?!
— Та який цебер?! Диви!
Тут уже й Ланка сердиться:
— Який, який! Цебер та й годі! От такий, як у вас у лавці стоять. От такий. Зовсім маленький.
І навіть рукою показує, який саме від землі.
— А як же я тобі його дам?!
— А як хочеш. Візьми та й дай. Викоти ввечері на двір та сховай десь. А потім з Юшкою принесеш мені.
— Та нащо тобі той цебер??
— А от так. Даси цебер, достану тобі генеральського сімака.
— Як же ти достанеш??
— Одріжу.
— В генерала?!
— Та не в тебе ж.
Сказилася дівчина, істинно сказилася. Ні поліція, ні каторжні роботи її не лякають. У генерала сімака різати!
— Та як же ти будеш його різати?!
— А так. Одріжу та й годі. Ти тільки покажи мені його здалеку.
— Генерала?!!
— Та не Юшку ж.
Куди там уже в ґудзики грати! Які тут у біса ґудзики, коли таке страшне діло затівається.
Котикові очі стають такі перелякані, неначе його спіймали з цигаркою. Юшка раз за разом підхлюпує носом і не зводить очей з Ланки. Гришка не знає, що сказати. Муся зблідла. Тільки Ланка так само швидко, гостро й хижо бігає по Гришці очима.
— Ну? Даси цебер? Кажи!
Та тут уже не цебер і навіть не сімак у голові. А як же ж вона різатиме того сімака в генерала, — от що! А як у поліцію заберуть? А як під розстріл пошлють? Хто ж знає, може, й справді за таке під розстріл?
Та цій скаженій усе те нічого, їй аби цебер. Коли та як, та який саме цебер дасть їй Гришка. Та щоб наперед викрав із крамниці, та щоб сховав, та щоб усі побожилися, що не дадуть обдурити.
А про сімак і клопоту нема, неначе вже відрізала його та в кишені їй лежить.
Аж вітер од здивування притих. Аж небо стало жовтогаряче вгорі та буро-цегляне над містом.
Ну, що ж, Гришка готов хоч сьогодні вкрасти цебер із крамниці та з Юшкою занести його на глинище. Там ніхто не буває. А коли закопати в землю, то, як і забреде хтось на глинище, все одно не побачить. Як Ланка здобуде сімака, тоді хай відкопує собі свій цебер та й несе його з Юшкою додому. А як не добуде, тоді Гришка з Юшкою відтарабанять його знову до крамниці. А Ланка тоді вже нехай сама за себе розплачується чи в поліції, чи на каторжних роботах, чи як собі знає. Гришка за це вже ніяк не відповідає.
— Б'єш так руку?
— Б'ю!
І пришелепувата дівчина з розгоном ляпає по простягненій Грищиній долоні рукою. Гришка затискує її руку й хитає Юшці головою:
— Розбий.
Юшка суворо розрізає ребром своєї руки зціплені руки Гришки та Ланки. Договора складено й припечатано. Тепер уже годі, тепер уже ніяка сила не розірве.
— А коли ж генерала показувати?
Ну, генерала показати не штука. Хоч сьогодні, хоч завтра, коли хоч. Та його й показувати нема чого, він щодня бува в саду, як музика гра: такий товстелезний, круглий та куций, чиста тобі біла цибулина по стежці котиться. Очі банькаті, чорні, а пика червона, аж сиза. Один він такий на ввесь сад, одразу впізнати можна. А з ним раз у раз дві пані, одна стара та погана, а друга молода та ще поганша.
Та Ланка, проте, хоче-таки, щоб Гришка показав сам. Хтозна, ще нападеш на іншого кого. Пани та генерали всі товсті.
Добре, Гришка готов показати. Хоч зараз.
Ланка дивиться на небо, — чи встигне вона зараз і в сад збігати, й додому до вечері не спізнитися.
— Ну, гайда зараз! Тільки я додому заскочу. Жди мене біля Хаїмового рундука*!

*Рундук — господарська будівля.

Але тут виступає Юшка:
— Тільки ж глядіть, хлопці: нікому ані слова! Чуєте? А то всіх на каторжні роботи. Чуєш, Котику? Боже тебе борони! Мовчи!
Котик злякано шепоче:
— Я мовчатиму.
— Ну, а тепер гайда!
Ланка біжить уперед, на бігу стягаючи плетиво косичок на голові, бо воно від бігу розлізається. А всі помалу сунуть за нею.
Правда: винести цебер, хоч і маленький, із крамниці так, щоб не помітили, потім таскати вулицями аж до глинища, та скочувати до ями, та закопувати — все це не легка справа. Але що вона супроти того, щоб сімака в генерала відрізати? Дурниця. Ну, прочуханки дали б, коли б спіймали. Та й годі. А там же тільки подумати, та й то страшно: відрізати в живого генерала ґудзика! На ньому, при ньому, при всіх! Та тут же каторжні роботи як пить дати!
Що й казати: Ланка спаршивіла, Ланка закопилила губу, Ланка готова тепер у найближчого товариша останню «пувичку» з штанів одгризти. Це все так. Та все ж таки шкода, як загине за якогось там паршивого сімака. Хай він йому сказиться, тому генералові, хай він згниє на ньому. І на чорта їй отой цебер?! Хазяйка, бач, на хазяйстві цебер їй потрібний. Так за нього на каторжні роботи йти чи, може, й життя рішатися?!
Та куди там: і не кажи їй нічого, і не слухає, тісно губи тулить і одно товче: цебер та й цебер. За цебер вона готова в самого сатани хвоста відрізати.
Але, здається, легше вже в самого сатани хвоста різати, аніж у генерала ґудзика. Як це можна зробити? Яким способом, матінки рідні!
Муся аж ногу об ногу чухає з цікавості, нетерплячки та страху. Та Ланка нічого не каже, вона собі своє знає. Вона тільки вперто й мовчки гострить ножика об камінь. Ножик — старий-старий, з чорним дерев'яним держальцем, обгострений так, що став подібний до куценького кинджала. Гострить-гострить та й спробує на пальці. Ні, ще не зовсім гострий, ще не так, як треба. А треба так, щоб був як бритва, щоб різав усе, як коса траву, — чик і нема.
Генерала Ланка вже бачила, напам'ять його очима вивчила, усі ґудзики на грудях, на рукавах та на спині перерахувала. Справді, генерал — як біла здоровенна цибулина на ніжках. А як ходить, то сопе, неначе водокачка: хак-хак-хак! Та все хустинкою сизу пику й шию витирає.
Ну, та от уже й ножик нагострено. Такий уже, що, здається, й самого сімака розріже.
Тільки Ланка не хоче, щоб хто-небудь із товаришів був у саду, як вона ґудзика різатиме. Вона сама хоче. От сама та й годі. Як на каторжні роботи попаде, так нехай сама. А то ще когось із них спіймають з нею. Тільки нехай усі ждуть її тут, коло інбарів*. А як не вернеться вона сюди до ночі, то нехай Муся чи Юшка підуть до її мами та все-все їй розкажуть, як, та що, та за віщо вона на каторжні роботи попала. І щоб за цебер не забули сказати. Надто за цебер! (От проклятий той цебер!)
Ну, що ж, коли не хоче, щоб хтось із нею йшов, то нема ради, хай так і буде.

*Інбар — амбар.

У Мусі на очах сльози виступають, коли Ланка, міцно втокмачуючи свого кошика на голові, біжить униз вулицею. Гришка винувато та розгублено кліпає сивими, важкими очима. Юшка суворо підсьорбує носом, а Котик од страху міцно вп'явся в руку Мусі й широко-широко дивиться вслід Ланці. Пропала дівчина. Прощай, Ланко!
Городський сад аж захлинається музикою. Труби рипають, флейти жалібно стогнуть, бубни бухкають. Дерева, понакидавши на плечі передвечірні жовтогарячі шалі, сяють радістю.
А Ланка лежить у кущах бузку і гострими, хижими очима дивиться на ту стежку, що нею генерал проходжується. Нема генерала, не видко нігде білої цибулини, не котиться, не хакає, як поросна свиня. Музика стихає, і тоді шаркіт ніг на доріжках стає чутніший. Панські діти обручики котять, м'ячиками перекидаються, усі такі біленькі, чистенькі, в черевичках гарнесеньких. Коло них няні та мами, бережуть їх, щоб не впало котре, щоб носика свого делікатного не розбило.
А Ланка лежить у кущах і хижо водить куцим носиком поміж гіллям, неначе винюхуючи свого генерала.
І знову грає музика. Скрипки схлипують, як наплакавшись, труби понуро гудуть, мовчать бубни. Сумно-сумно.
А генерала все нема.
На доріжках стає рідше ніг та спідниць. Сонце сідає все нижче й нижче десь там за садом, і жовто-гарячі шалі дерев стають усе червоніші та червоніші.
А генерала як ковтнуло!
Ланка рачки переповзає поміж кущами на друге місце, ближче до доріжки. І тут одразу бачить на зеленій лаві білу цибулину. Генерал сидить спиною до Ланки, і зад його кругло та широко роздушився на сидінні, як тісто на столі. А поли білого мундира, неначе крила стомленої курки, розіп'ялись на обидва боки. Поруч нього сидять дві пані, одна з жовтою парасолькою, а друга під синьою. А сонце всіх їх обливає червоним-червоним.
Ланка швидко-швидко, як ящірка, переповзає через галявинки під ті кущі, що біля них сидить генерал. Губи їй тісно-тісно стулені, неначе травинку затиснула, а зелені очі гостро примружились, немов у далеку далечінь вдивляється. Обережно пролізши поміж стовбурцями кущів, вона підповзає до самої лави. Їй чути тепер, як хрипко дихає генерал, як рипить пісок, коли хтось шаркне ногою, як бубонить пані з-під синьої парасольки. Але що саме бубонять вони там, Ланка не чує, бо у вуха їй страшенно гупає серце, так гупає, що аж ув очах стає каламутно і ноги м'якнуть.
Та хоч каламутніє в очах, а вона, проте, не зводить їх із двох ґудзиків, що жовтіють на білій спині генерала.
Ланка зиркає по обидва боки доріжки. Людей тут зовсім мало. Та як підлізти до самої лави, то її з доріжки за спинами генерала та його пань ніяк не буде видко.
Ланка, зціпивши щелепи, тихо-тихо переставляє руки та коліна і підповзає до лави, як жаба до мух. От уже над самою головою її звис, неначе опара* з діжі, білий зад. За ним, як дві зірки за горою, два жовті чудернацькі сімаки. Дійсно, золота, вузликами, ниточка по краєчку і два вушка на шапочці. А самі плескуваті та великі. Мундир коло них зібрався в зморшки. Значить, до тіла сімаки не пристають. Якщо потихеньку-потихеньку придержати сімака одною рукою, а другою підрізати обережненько, то генерал і не почує.

*Опара — тісто, що «росте» перед замісом.

Ланка витягає з кишені ножика, замотаного в ганчірочку, вимотує його з неї й озирається. Ні, її нізвідки не видно. От аби тільки генерал спиною не почув. Та от ще серце гупає у вуха та в голову так, що дихати важко і руки дуже трусяться. Наче відер з десять води на гору виносила.
Ланка набирає з усієї сили повітря в груди, немов пірнаючи, заціплює зуби й підводить обидві руки над задом генерала. А зад наче очима дивиться на неї двома ґудзиками, і зморшки мундира злегка-злегка ворушаться від генералового дихання.
Ланка тихенько-тихенько торкається двома пальцями до ґудзика і нігтями притримує його за краєчки. Але тут генерал ворушиться і рука Ланки, як метелик з квітки, злякано спурхує з ґудзика. Потім знову підкрадається, сідає на сімак пучками і нігтями злегка відтягає його від мундира. А друга рука вже підносить ножик з чорним держальцем і нечутно підсуває під ґудзика. І не встигає Ланка трошки надушити, як ґудзик, неначе стигла грушка, зразу ж одпадає від спини. Ланка цупко стискує його пучками і швидко засуває в кишеню.
Але в цей же мент, чи від того, що довго дух затримувала в собі, чи чого іншого, в грудях їй так свербить, що вона з усієї сили вибухає кашлем, — немов із Грищиного пістолета вистрелила.
Генерал і дві його пані, як підстрелені, аж тіпаються від несподіванки й раптово обертаються.
Обертаються і на мить дубіють: біля самої лави, під самим генералом стоїть навколішках дівча з дикими очима і гострим, як кинджал, ножиком у руці.
— Хто така?! Хто така?! — розгублено хрипить генерал. А сам хапливо-хапливо совгає задом і стягає його з лави.
— Та хто така?! Та ти чого?! — злякано кричить стара пані. — Що тобі треба?!
А Ланка стоїть навколішках, держить ніж у руці й мовчки, заціпенілими очима дивиться вгору на перелякані і люті обличчя під парасолями.
Раптом молода пані оббігає лаву й хоче підбігти до Ланки. Але стара з жахом кричить їй:
— Не підходь до неї, не підходь! Ще ножем штрикне! Поліцію сюди! Клич поліцію! Це соціалісти підіслали! Клич поліцію!
А Ланка стоїть і все дивиться вгору, наче молиться до жовтого старого лиця під синьою парасолькою, їй би в кущі ящіркою поміж листям прошмигнути, а вона ні ногою, ні рукою рухнути не може. А в ухах гуде, а серце впало кудись у живіт, в очах усе в тумані.
Біля лави збирається вже ціла юрба. Хтось кричить, хтось свистить. А Ланка все стоїть навколішках і водить очима по лицях, що з острахом зазирають до неї через спинку лави. Раптом хтось іззаду хапа її за плече й за руку, що держить ніж, і сильно ставить на ноги. Потім чиїсь пальці видирають ніж із руки, а другі пальці тягнуть за плече і витягають на доріжку.
І як тільки витягають, так стара пані кидається до Ланки, нахиливши до неї жовте люте лице.
— Ти чого тут з ножем? Га? Кажи зараз же: чого? Що ти хотіла?
І аж стукає складеною парасолькою об землю. Ланка ж тільки ковтає щось горлом і мовчить.
— Кажи мені зараз же: чого сиділа там з ножем? Кажи!
Та мовчить Ланка. Кошик волосся її збився набік, косиці повисмикувались із плетива. Але тепер Ланка не вмощує їх. Куций носик її став сірий, як із вапна, а ластовиння потемніло на ньому.
Аж ось, нарешті, крізь юрбу продирається величезна постать поліцая. Він у парусиновій блузі, з шаблюкою на боці й широченною рудою, аж червоною, бородою. Ланка з німим жахом переводить очі на нього, задравши голову, як до дерева. Але він тільки зирка на неї і зразу ввесь чудно витягається, закидає чогось руку набік, приставляє долонею до картуза собі й стоїть так перед генералом. І генерал, і генеральша, і панок з кокардою розповідають поліцаєві, а він усе стоїть, прип'явши руку до козирка.
Потім Ланку знову питають, знову шарпають, а вона все так само тільки зирка спідлоба й мовчить.
— Забери її! — нарешті сердито гирка генерал. — У поліцію! Розслідувать!
Тоді тільки городовик пуска свою руку з козир¬ка, хапа нею за плече Ланку й штовха наперед. — Пішла! Жживо! Я тобі дам, босявка паршива! Ланка від штовхана спотикається, але поліцаєва рука міцно тримає її за плече й майже несе її поперед себе.
Вся юрба суне за ними аж до воріт саду. (Але з саду не виходить, бо треба тоді брати другий білет, щоб вернутися).
Поліцай і Ланка ідуть самі вулицею. Йому дуже низько вести її за плече, — доводиться аж згинатися, — через те він бере її за руку. Рука Ланки в його величезній руці — як лапка мишки в лапі ведмедя. Голова її й до пояса йому не дістає, а босі ноженята поруч величезних чобіт — неначе дві стеблинки квіток коло двох стовбурів.
— А, чортеня прокляте! Ти диви, га? Яка мені історія!..
І чи дивується, чи сердиться городовик, не можна розібрати. І чи до Ланки, чи до себе каже, теж не знати.
Він ступає поволі, важко та поважно. Але Ланка мусить підтюпцем бігти побіч нього, щоб рівнятися з ним.
На вулиці люди не збираються коло них купою, не чіпляються, навіть не дивляться. Іде собі городовик з дівчинкою, — що тут такого. А того й не знають, що її з ножем коло генерала спіймано, що її в поліцію на каторжні роботи ведуть.
А поліцай іде-іде та й знову:
— Гм! З ножем... Чортеня прокляте! Ти диви, їй-богу! Таке мале!..
Раптом Ланка тягне свою руку й жалібно каже:
— Дядю, пустіть мене!..
Городовик од здивування аж зупиняється.
— Як-то пустить?! Куди??
— А додому. Мені треба їсти варить. Уже вечір.
І, задравши голову так, що всі жили на шиї натягаються, вона дивиться вгору до рудої бороди. З-за бороди до неї визирають двоє сірих маленьких очей. Вони в білих віях, як у молодесеньких рожевих поросят. І не сердиті, а, видко, дуже здивовані.
— Та ти хто така? Чого з ножем там сиділа?
Ланка потуплюється й мовчить.
— Ну кажи ж, коли забалакала. Язика ж, видно, маєш. Кажи: чого хотіла'і Хто тебе туди послав?
— Мене ніхто не посилав. Я сама.
— Чого ж ти сама? Генерала вбивать?
Тут Ланка аж шарпається вся.
— Та кого вбивать? Я нікого вбивать не хотіла. Чого вони причепилися?
— А чого ж ти з ножем там сиділа?
Але на це Ланка знову потуплюється й мовчить.
— Ну, кажи ж. Кажи по совісті, всю правду. Лучше буде. Я ж бачу, ти мала, куди ж тобі там убивать. Чого ти там хотіла? Га? Ну?
Ланка ще якийсь мент мовчить, потім раптом суворо, але рішуче бовкає:
— Я сімака в нього одрізала.
Городовик, уражений, аж присідає, щоб краще чути.
— Якого сімака?? У генерала?
— Атож.
— Де?!
— А ззаду. В нього було там два. А я одного одрізала.
Поліцай ошелешено кліпає на неї білими віями.
— Ти диви!.. Хе! Та чи не брешеш ти, дівчино?
— А єй-бо, що не брешу! Ось і сімак.
І Ланка виймає з кишені ґудзика й показує поліцаєві. Він бере його своїми величезними пальцями, підносить до лиця і крутить на всі боки.
— Ти диви!.. Хе! Таки справді сімак.
Але Ланка, вхопившись одною рукою за пояс городовика, другою тягнеться вгору:
— Оддайте, дядю, одда-айте!
Та городовик оддирає її руку з пояса і сердито каже:
— Куди за пояс рвеш! Стій смирно. Я тобі дам сімака, чортеня паршиве! Як же ти сміла в генерала казьонні пуговиці різать?! Га?!
— А йому шкода? Я ж усього один. А в нього аж дванадцять. Десять спереду і два ззаду.
Городовик аж плечима знизує, не знаючи, що на це сказать.
— А диви!.. Дванадцять.
А Ланка знов обережно сіпає за полу й тягнеться рукою за ґудзиком.
— Оддайте, дядю! Ой, оддайте, дядю, бо вмру!..
— Тю, дурне яке! Та ти ж понімаєш, що ти — злодійка? Ти вкрала чуже добро з ножем, з розбоєм. А ти кажеш: «оддайте». Чия ти? Хто твій батько?
Ланка похиляє голову й глухо каже:
— В мене батька немає. На паровозі вбило.
— А мати є?
— Є.
— Чим займається?
— На машинці шиє. Модистка.
— От бач. А ти сімаки крадеш.
Ланка ще нижче похиляє голову й сердито бовкає:
— Я не крала. Я щоб змінять на цебер для мами.
— Який цебер?
— Такий. На воду. В мами ноги болять. Мама не ходять. А їм треба парить ноги в гарячій воді. Щоб із попелом, перцем і м'ятою. Тоді ноги перестають боліти. А в нас грошей нема на цебер. Ми бідні.
Ланка замовкає й босими пальцями качає камінчик. Городовик дивиться на її голову згори й чекає.
— Ну? А сімак же нащо?
Ланка перестає качать камінчик і нетерпляче знизує плечем.
— Та щоб змінять же на цебер.
— Хто ж тобі дасть цебер за сімака?
— Дасть Гришка, хлопець з нашої вулиці. Він складає калєкцію з сімаків. А в нього лавка і єсть цебри. Та маненький цебер. Отакий...
І Ланка знехотя показує, який саме від землі.
— Щоб тільки ноги поставити.
Городовик трохи мовчить, знову вертить перед очима ґудзика, гмикає і знову дивиться на похилену голівку з розкудовченим плетінням.
— Та мати й не ходить ногами? Ланка мовчки крутить головою.
— Та, кажеш, що ти й їсти вариш?
— А хто ж буде? Мама не ходять. Одда-айте, дя¬дю, сімака. їй-богу, я не крала.
І Ланка знову задирає голову й благально дивиться до рудого віяла. А в очах повно-повно сліз, — от-от викотяться й потечуть по зблідлих, тугих щічках.
Поліцай суворо похмурює брови й одвертається.
— Ніззя. Ходім.
— Куди?
— Як-то «куди»? В поліцію. «Не вкрала». Купила в генерала, чи що? «Не вкрала»!..
Вони рушають, і поліцай знову тримає Ланку за руку, а вона підтюпцем біжить коло нього. А з очей їй теж підтюпцем біжать буйні, рясні сльози по тугих щічках.
— «Не вкрала». А я одвічай за тебе? Цебер їй треба... Та в генералів сімаки різать?.. Чортеня собаче!
Городовик бурмотить і, замовкнувши, сердито хмурить жовті кошлаті брови. Потім знову:
— Цебер! Бач, знайшла способ цебри купувати. «Не вкрала». Чортеня паршиве.
А сам чогось усе кидає оком по вулиці. Та на вулиці нічого особливого немає. Стоять собі дерева з густо-червоними від сонця вершечками; стоять будинки з золотими шибками вгорі; стоять візники, куняючи в нагрітому холодку вулиці. Прохожі навіть не дивляться на якогось там рудого поліцая з маленькою дівчинкою.
Раптом він трохи розтулює свою руку, вкладає другою рукою в ручку Ланці генералового ґудзика й рівним, немов чужим голосом пускає до неї вниз:
— Тікай у цей перевулок. Жживо!
І так розтулює свою руку, що Ланчина ручка аж бовтається в ній.
Ланка якусь мить аж не розуміє.
— Та тікай же, кажу, чортеня собаче! І зовсім випускає ручку.
Аж тоді Ланка стріпується, сильно затискує в долоні сімака, шарпається вбік і прожогом кидається в перевулок. Поліцай скрикує, женеться за нею, кричить:
— Стій! Стій! Куди? А лови її, лови!
Та куди ж йому в своїх чоботищах догнати ці маленькі ніжки, що тільки миготять, як спиці в колесі.
Дехто з прохожих зупиняється, дивиться, як здоровенний городовик, притримуючи одною рукою шаблюку, чогось женеться за дівчинкою, і з усміхом іде собі далі. А здоровенний городовик, забігши у перевулок, теж зупиняється і теж з посмішкою дивиться, як з усієї сили дріботять маленькі руді ніжки. От дівча на мить обертається, завертає в інший перевулок і зникає. Тоді поліцай поправля пояс, шаблюку і, повернувши назад, поважно виходить знову на велику вулицю.
А Ланка все біжить, усе біжить і тисне в руці генералового ґудзика. Їй уже дихати шорстко, піт уже в очі забігає, а вона й на хвилинку не зупиняється передихнути. Хтозна, а як роздумає городовик, та поженеться, та знову поведе в поліцію й сімака відбере?
Аж коли вибігає на свою вулицю, тоді тільки сідає на лавочку біля чиїхсь воріт і, важко дихаючи, розмазує піт по лиці.
Сонце вже зайшло, і небо густо-густо-червоне, аж сизе, як пика в генерала. В поросі на дорозі купаються горобці, тріпочучи крильцями й обтрушуючись. Біжить понад парканом Ющин Кадон із задрипаним хвостом і щербатими вухами.
Ланка схоплюється і знову вихором летить до інбарів — там же ждуть на неї, там же цебер закопаний жде!
Справді-таки — ждуть. Ланка здалеку бачить, як вони, помітивши її, неначе вітром підхоплені, схоплюються й летять їй назустріч. І руками вимахують, і кричать їй щось.
Тоді Ланка зупиняється й, затиснувши в руці сімака, немов хустинку тримаючи, дзвінко, загонисто, на ввесь пустир співає:

Ой випила, вихилила,
Сама себе похвалила,
Бо я панського роду,
П'ю горілочку, як воду.

А сама пританцьовує, ніжками притупує, зубами блискає. Муся випереджує всіх і задихано кричить Ланці:
- Є, Ланко? Є? Є?
А за нею радісні, здивовані, з питанням ув очах обличчя Гришки, Юшки, Котика.
— Є сімак, Ланко? Є?
Та Ланка ніби й не чує. Вимахуючи, як хустинкою, рукою з ґудзиком, вона ще завзятіше, ще веселіше виспівує:

Ой, тяг, дудо, моя дудо,
Я ж молода гулять буду,
Навприсядки та в долоні,
Пішла мука по коморі.

Та пританцьовує, та підморгує, та лукаво-лукаво прижмурюється.
І всім уже видно, що сімак є. Та хочеться знати напевно, побачити його.
— Та кажи, Ланко: є сімак? Є? Та годі! Та кажи!
— Ось! — раптом зупиняється Ланка і витягає до всіх долоню. А на долоні лежить темно-жовта шапочка з ясним обідочком і вушками. Генералів сімак! Боже ж мій, таки справді генеральський сімак!
Всі відразу затихають і немов аж лякаються.
— Як же ти його, Ланочко?.. Як? Розкажи ж, Меланочко, розкажи! Та гарнесенький же!.. Та товстий, у-у!
Гришка аж їсть його очима, й очі йому наче прокинулись од вічного куняння, стали ширші та блискучі.
Котик роззявив рота і дивиться то на ґудзика, то на Ланку. І не знати, чим він більше вражений — Ланкою чи ґудзиком.
Юшка насува картуза на свої віхті волосся й суворо розглядає сімак.
— Вєрно! Генералів! — рішуче каже він і спльовує набік. Гришка не витримує, бере сімак у руки, переверта сподом догори. Вушко в ґудзика жовтеньке, ніжне, а круг нього якісь літери видушені з золота.
— Оце сімак, так сімак!! — каже Юшка. — За такого й два цебри можна дати!
Тоді Ланка раптом швидко відбирає в Гришки ґудзика.
— Давай, давай. А цебер є? Ніхто не взяв?
— Є, дивилися. А як же ти сімака, Ланко, одрізала? Як?
— Еге, як! — хитає Ланка головою.
— А як? А як?
— Одрізала та й годі.
— А генерал бачив?
— Ще б не бачив! Там такого галасу наробив за цього сімака, що ввесь сад збігся до нього, як до дурного. «Розбой, каже, з ножем сімаки мої ріжуть. Каравул! Рятуйте! Поліцію сюди!»
— А ти ж як: просто напала на нього та й давай різать?
— А що ж! Дивиться я на нього буду, чи що? Муся аж руками сплескує:
— Скажена! Чисто скажена. Та так-таки...
Але Юшка відпихає Мусю.
— Та почекай. Дай про діло розпитать. Ну, а поліція була?
Ланка знову пхикає:
— Повен сад її набігло. Аж три чи чотири. З шаблями та лівольвертами. Вхопили мене. За кандалами побігли.
— А генерал що?
— А що ж генерал. «Розбой, каже. З ножем! Убивать мене хочуть. Я жалуваться буду!»
— А ти?
— А я... Пхі! Стою собі та й уже.
— Та й повели тебе в поліцію?
— Та й повели. Увесь сад за нами йшов. Музика повибігала з трубами, з барабанами та дивилася.
— Та бре?
— Та нє?
— От вам хрест! Спитайте тих, що були там.
— Ну, повели. А ти що? Дуже плакала? Просилася?
— Хто?! Я?!
Ланка зневажливо змазує всією долонею по лиці Гришку.
— «Плакала»! Ех, ти! Чого б я плакала?
— А як же тебе пустили?
— Ніхто мене не пускав. Сама вирвалась і втекла. Як штовхнула городовика в живіт, так він і покотився. А сама навтьоки! Вся поліція за мною через увесь город гналася, в свистки сюрчали. Може, й тепер ще десь женуться.
Всі злякано дивляться до вулиці. Червоні сутінки погустішали, по кутках стоять сині тіні. Але скрізь тихо, спокійно, — ні свистків не чути, ні поліції не видко.
— Ну, а тепер ходім цебер брати! В мене ж іще вечеря не зварена, матінки мої рідні! Швиденько! Гайда!
І Ланка кидається до глинища. Всі прожогом летять за нею.
На глинищі якось дуже порожньо і трошки моторошно. Здається, що по ямах позасідали якісь чорні люди й попритаювалися. Може, розбійники, а може, поліція.
Та Ланка перша скочується до ями й починає вигрібати цебер. За нею Гришка та Юшка. А Муся з Котиком стоять на горбку і нашорошено, боязко поглядають навкруги. Після вітру тиша така, що чути голоси і гавкіт собак аж ізнизу.
Нарешті цебер викопано й витаскано нагору. Тоді Ланка виймає з кищені сімака і передає Гришці. Гришка жадно хапає його і швидко ховає в штани.
— Тільки ж, хлопці, глядіть! — суворо, півголосом каже Юшка. — Нікому ні слова за це! Чуєте? Бо всіх нас тоді на каторжні роботи, як пить дать!
— Ой, нікому, нікому!.. — з страхом шепоче Муся і бере Котика за руку.
Після того Гришка, Муся й Котик прокрадаються додому в один бік, а Ланка з Юшкою несуть цебер у другий.
Сутінки вже зовсім посиніли. У небі й у місті закліпали вогники. А між ними пливе тепла, густа тиша і пахне степовим порохом.