Урок № 61
С. Васильченко «Свекор»

Мета:  ознайомити з життєвим і творчим шляхом С. Васильченка;
розвивати вміння виразно читати та переказувати оповідання, визначати його ідейно-тематичне спрямування, характеризувати образ головного героя;
виділяти основну думку в творі, грамотно висловлювати власні спостереження, дискутувати, відстоювати власну точку зору;
формуват кругозір, світогляд;
виховувати почуття пошани до творчості С. Васильченка, любові, взаємоповаги в родині;
прищеплювати учням риси доброти, чуйності, турботливого ставлення до людей.
Тип уроку:  засвоєння нових знань.

Хід уроку

І. Організаційний момент
ІІ. Актуалізація опорних знань

Бесіда за питаннями:
• Дайте визначення гумору. З якою метою письменники використовують його у власних творах?
• Наведіть приклади доброзичливого гумору, посилаючись на досвід та вивчені літературні твори.
• Які твори художньої літератури про дітей ви знаєте? Чи мають вони будь-який зв’язок між собою?
• Як ви ставитеся до своїх батьків? Чого вони навчають вас?
• Чим ми зобов’язані своїм батькам? Чи бувають у вас з ними деякі непорозуміння? Через що?

ІІІ. Оголошення теми, мети уроку

Мотивація навчальної діяльності

IV. Сприйняття і засвоєння навчального матеріалу

Кращий шлях зробити дітей гарними — це зробити їх щасливими.
О. Уайльд
Добрі діти — батькам вінець, а злі діти — кінець.
Народне прислів’я
Твори С. Васильченка озвучують у людських серцях
найпотаємніші ліричні струни, оживляють веселі усмішки,
утверджують високі пориви до краси і гуманізму.
О. Непорожній, В. Олійник.

1. Життєвий і творчий шлях С. Васильченка (матеріал для вчителя)

СТЕПАН ВАСИЛЬОВИЧ ПАНАСЕНКО (ВАСИЛЬЧЕНКО)
(1879 — 1932)

   Рідне містечко на Чернігівщині видавалося таким любим та гарним, хоч у ньому, як і всюди, вікували злидні, за тяжкою працею біднота світа-сонця не бачила. Там 8 січня 1879 року народився майбутній письменник, там пізнав перші дитячі радощі й жалі. Чимала родина Панасенків — усіх було восьмеро — тулилася в старій, скособоченій хаті. Батько був чоботарем, мати по наймах за нужденний заробіток. Ні клаптя поля, ані хвоста в дворі. Як заходили жнива, вся родина за убогий сніп жала чуже. Степанко воду носив женцям. Усі рясним потом обливались, а взимку так і не було в’їжно.
   Довгими вечорами в хаті кипіла робота: батько шив чоботи і синів своїх старших того ремесла навчав. А менші залазили на піч і по черзі розповідали казки, вигадували всякі дивовижні історії. Степан завждиумів найдотепніше змостити. Був меткий, жвавий, беручкий до всякого діла.
   В убогій сім’ї шанували правдиве слово, пісню, жарти. Батько був письменний (колись у дяка навчився грамоти), поважав освічених людей, знав ціну мудрій книжці. В хаті Панасенків любили Шевченкового «Кобзаря» і Гоголевого «Тараса Бульбу». Часом тут лунали пісні — «Ой, наступала та чорна хмара», «За Сибіром сонце сходить...», їх виводили дорослі й діти. Значно пізніше письменник Степан Васильченко (такий літературний псевдонім обере Степан Васильович Панасенко) згадуватиме: «Найсильніше враження справила на мене ця трійця: Пісня, Кобзар і Гоголь — твори, яким я не знаю рівних у світовій літературі. Перегортаючи «Кобзаря», я не один раз пригадував усе своє життя...»
   Батько дбав, щоб діти вчилися, бо у спадщину ніякого достатку він їм не міг лишити «Учіться, діти, — казав, бувало, — та шукайте других шляхів».
   П’ять років ходив Степан до початкової школи в Ічні. І закінчив її найкращим учнем. Його залишили при школі, щоб готувався до вчительської  семінарії. Минуло два роки напруженої праці. За цей час хлопець добре опанував програму, перечитав багато книжок російського і світового письменства (при школі була як для того часу багата бібліотека).
   Шістнадцятилітній Степан їде вчитися до Коротишівської учительської семінарії. Щирим і зворушливим було прощання з рідними, односельцями. Дядьки й тітки, сусіди наказували: «Пам’ятай батька, шануй матір! Не забувай, з якого коліна вийшов. Нами, бідними, не гордуй. Кирпи не гни. З панами не водись».
   Коростишівська семінарія була єдиною на Україні, куди приймали здібних дітей селянської бідноти. Вступити до неї було мрією, але щастило небагатьом, бо казенні кошти виділялися щороку тільки на 10–12 місць, а сплачувати за навчання незаможні батьки не могли. Тому вчилися в Коростишеві переважно діти багатіїв.
   Світогляд майбутнього письменника формувався наприкінці ІХ століття, коли в Росії та Україні інтенсивно розвивався капіталізм, усе ширше розгорталася революційна боротьба робітничого класу проти буржуазії.
   Школою ідейного гарту для Степана Панасенка став літературно-художній гурток, де молодь виховувалася на кращих зразках революційної літератури та мистецтва. У роботі гуртка майбутній педагог і письменник брав найдіяльнішу участь.
   Осінь 1898 року. Село Потоки під Каневом. Тут по закінченні семінарії опинився молодий учитель. Школа в старій напівструхлявілій хаті під солом’яною стріхою. З кутків тягне вогкістю й цвіллю. Сиро, непривітно. Майже така сама і вчителева квартира. Голі стіни, голий стіл, кривоноге ліжко, три стареньких стільці. Оці нема за що зачепитися. Сумно на душі у Степана, жура серце діймає. Правда, його тепер величатимуть «господин учитель». Та дарма! Він зроду-віку не забуде свого мужицького коліна.
   Не горнувся Степан у семінарії до поповичів та куркуленків. Перед ним — висока місія просвітителя дітей сільської голоти. Ось до кого слатиметься його життєва дорога.
   Для дорослих молодий учитель організував вечірні класи. А згодом утворив аматорський драматичний гурток. П’єси ставили не тільки в Потоках, а й у навколишніх селах. Гарна слава про вчителя полинула по всьому повіту. Літні селяни любили і поважали Степана Васильовича, а молодь мало не на руках носила.
   Бурхлива діяльність учителя не сподобалась місцевим панкам. Піп Діановський спочатку не спускав ока з Степана Васильовича, а далі заходився повчати: мовляв, навіщо мужикові грамота, хай краще молиться Богу. Але ні піп, ні пристав, ні урядник — ніхто з місцевого начальства так і не зміг перетягнути на свій бік молодого вчителя.
   Одного разу Степан Васильович став свідком обурливої сваволі і знущання писарчуків у канцелярії пристава над безневинним сільським парубком. Він написав про це в газету.
   За розпорядженням інспектора Степана Васильовича перевели до Богуслава. У Богуславі молодий учитель охоче спілкувався з робітниками, приходив до них, брав участь в обговоренні громадських подій.
   Не встиг молодий учитель як слід оговтатися у маленькій школі села Карапиші, як його знову зірвали з місця і перевели до Драбова.
   У 1904 році Степан Васильович вступає до Глухівського учительського інституту, який не закінчив.
   Письменник давно мріяв потрапити в робітниче середовище. Він добивається переведення в село Щербенівку на Донбасі. Але не встигає ще придивитись до бурхливого шахтарського життя, як його разом з іншими вчителями за куркульським доносом арештовують, запроторюють до бахмутської тюрми.
   У тюрмі Васильченко познайомився з осетином Олексієм Хостнаєвим. Поет у душі, той знав силу-силенну казок рідного народу і вечорами їх розповідав. Згодом, на волі, вчитель-українець запише ті осетинські казки, літературно опрацює і надрукує. Довго й терпеливо Степан Васильченко навчав свого побратима грамоти, читав йому «Кобзаря».
   Польовий суд виправдав Васильченка. Та на цей час його звалив з ніг тиф. Ледве оклигавши, вийшов з лікарні. Куди тепер? Учителювати йому заборонили. Поїхав до матері в Ічню. У старій напіврозваленій хаті вона сама доживала віку, тяжко бідуючи. Батько помер, із братів і сестер декотрі поодружувалися, інші подалися в найми, на заробітки.
   Васильченко живе з приватних уроків. 
   ...Його шлях в літературу почався ще в сільській школі, коли складав свої перші вірші, наслідуючи Шевченка, Пушкіна, Кольцова. Інтернатське життя в семінарії мало сприяло літературним заняттям. Правда, його класні твори, часто писані в художній формі, до сліз зворушували викладача словесності.
   У перші роки вчителювання Васильченко веде щоденник — «Записки вчителя», нотуючи туди все пережите й бачене. В ньому подибуємо цікаві епізоди, які згодом письменник розгорне в новели, повісті.
   В Ічні Васильченко по-справжньому взявся до літературної творчості. Улюблений жанр письменника — оповідання.
   Редакція газети «Рада» запропонувала Васильченкові постійну роботу, і 1910 року він переїздить до Києва.
   У газеті Васильченко веде відділ театральної хроніки.
   Художні твори С. Васильченка, які стали відомі читачам у 1910 році, позначені яскравою майстерністю, оригінальністю, вони свідчать про тонкий художній смак автора.
   Першорядне значення у творчому зростанні Васильченка мав Т. Шевченко, який, по суті, визначив його літературно-естетичний ідеал і став провідною зіркою на всьому літературному шляху письменника.
   Однак популярність Васильченка як письменника зростала, бо протягом 1917–1920 років вийшли численні збірки його дореволюційних новел та повістей. Васильченка обирають делегатом на військові з’їзди.
Незабаром письменник демобілізовується через хворобу серця, деякий час живе в рідній Ічні, а потім знову переїздить до Києва.
   Спочатку він — вихователь дитячого будинку, потім (1922–1928) — учитель 61-ї трудової школи імені І. Франка в Києві.
Виступав С. Васильченко і як перекладач. Степан Васильович перекладав М. Лєскова, М. Гоголя, О. Серафимовича, В. Короленка і робив це з великою любов’ю та натхненням.
   Напружена інтенсивна діяльність письменника позначилась на його здоров’ї. В останні роки він усе частіше скаржився на серце. І коли недуга почала дошкуляти, облишив роботу в школі. Правда, думав, що це тимчасово, бо життя свого без дітей-школярів не уявляв.
   11 серпня 1932 року Степан Васильченко помер.
   У затінку крислатих яворів на Байковому кладовищі в Києві — довічний сум його могили.
2. Вступне слово вчителя про С. Васильченка як дитячого письменника
   С. Васильченко, письменник і вчитель, завжди любив дітей і присвятив їм чимало щирих і правдивих творів, у яких подав цілу галерею дитячих образів.
   Вболіваючиза долю дітей з народу, Васильченко вважав, проте, «за неприродне малювати їхнє життя одними сумними фарбами... Не слід навмисне гасити бадьорість, життєздатність, радість, життя...»
   Діти — герої Васильченкових оповідань — жваві, дотепні, сповнені енергії, кмітливі, допитливі. життя бідняцьких дітей — безхлібне й невеселе, від недоїдання вони худі аж світяться, стають сумними й зажуреними, але досить їм ласкаве слово сказати, приголубити, і вони щиро, по-дитячому втішаються. Та це лише початок шляху, де на них чекатимуть розчарування, зіткнення з соціальною кривдою і боротьба за людську гідність. Дитячий світ маленьких героїв, немов крапля чистої джерельної води, вбирає в себе і віддзеркалює промені сонця і хмари життєві.
   За порівняно короткий час ім’я Степана Васильченка стало досить популярним, найкращі його твори з учительського життя, про селян та їхніх дітей здобули визнання серед широких читацьких кіл.

С. Васильченко. «Свекор»

3. Опрацювання твору С. Васильченка «Свекор»
3.1. Виразне читання, переказування уривків з твору.
3.2. Історія написання твору «Свекор».
   Вперше опубліковано в часопису для дітей старшого та молодшого віку «Молода Україна», що видавався у Києві (1911, № 9).
   В українському літературно-мистецькому та економічно-науковому журналі «Нова громада», де вперше була надрукована авторська інсценізація «Свекра» (1924, № 36), через рік (1925, № 5–6) С. Васильченко писав: «Дітей ця п’єска захоплює своїм художнім комізмом. За успіх її свідчить і те, що протягом трьох місяців вийшло її друге видання».
3.3. Особливості назви твору.
   З м’яким доброзичливим гумором письменник змальовує образ Василька, який любить «старувати», тобто серйозно, по-дорослому повчати старших. Тому головний герой і є «свекром».
3.4. Тема: зображення малого Василька — свекра, який хоче одружитися, бути господарем, але, дізнавшись про обтяжливість та відповідальність цієї справи, відразу відмовляється від власного рішення.
3.5. Ідея: висміювання Василя за намагання одружитись з Ганною, яка врятувала його з багнюки, та бажання хлопця вести безпечне і безтурботливе життя.
3.6. Основна думка: господарювання виявляється не на словах, а в конкретній діяльності, сумлінній праці, великій відповідальності за доручені справи.
3.7. Жанр: оповідання соціальної спрямованості.
3.8. Сюжет і композиція.
   Малий хлопець Василько, якого було прозвано свекром через те, що він повсякчас усім робив зауваження, чимось був незадоволений, вирішив одружитися. Все було готово до сватання. А коли батько зобов’язав сина працювати, заробляти гроші, доглядати за родиною, Василько миттєво змінює власне бажання і говорить: «Так то й женитись!.. Там тобі така морока й що нехай його й кат візьме! ..»
   За зовнішньо благополучним родинним затишком криється соціальна кривда: не так уже безжурно живеться батькам і старшим братам та сестрі Василька, які з ранку й до ночі важко працюють. Їхнє життя повне всіляких знегод, але вони вміють пожартувати, посміятися.
Експозиція: Василько, який завжди у дорослих викликав усмішку, всім намагався зробити зауваження, чимось висловити власне незадоволення.
Зав’язка: виявлення бажання хлопця одружитися з Ганною, яка врятувала з багнюки його самого та його чоботи.
Кульмінація: щоб бути господарем, слід заробляти гроші, доглядати й годувати батьків, але це не для Василя.
Розв’язка: одруження для Василя — велика морока.
3.9. Характеристика образу Василька. Орієнтовний план.
1) Василь — наймолодша дитина в родині бідного селянина.
2) Портрет хлопця. («...сірими великими очима, що суворо оглядали всякого з-під великого чола, поважна хода; гукне, наче гримає старий, бородатий Микола — чабан»)
3) Василь — «свекор».
4) Риси характеру «свекра»:
а) непосидючий;
б) завжди чимось незадоволений;
в) праведник (полюбляв повчати інших);
г) лінивий до читання;
д) безпечний;
е) наївний.
5) жарт з героєм щодо його одруження.
3.10. Опрацювання змісту твору за питаннями:
• Чи чули ви в розмові дорослих слово «свекор». Кого воно стосується?
• Чому Василько завжди викликав усмішку в дорослих?
• У чому виявляється «старування» Василька?
• Якою улюбленою справою захопився хлопець?
• Як «свекор» ставився до навчання?
• Чим пояснити те, що Василько дав згоду на одруження?
• Що ми дізналися про родину, в якій жив хлопець?
• Якою уявляв «свекор» свою дружину?
• Чим заслужила на велику увагу Василька чорноброва Ганна?
• Які обов’язки були в батька хлопця як господаря?
• Чому Василько відмовився одружуватися?
• Як хлопець сприйняв жарт відносно себе?
• Який висновок зробив «свекор» щодо власного одруження?
• Що комічного у творі?
• Чого вчить нас це оповідання?

V. Закріплення вивченого матеріалу

1. Розв’язування тестових завдань

2. Робота на картках
Картка № 1
1. Який сміх використовує С. Васильченко, зображуючи головного героя оповідання? Доведіть це, посилаючись на зміст твору.
2. Вмотивуйте, використовуючи власні знання і зміст твору, чи складно бути батьками. Що вам відомо про обов’язки ваших батьків?
3. Оповідання «Свекор» С. Васильченка написано:
а) у 1911 р.; б) 1921 р.; в) 1907 р.
Картка № 2
1. З якою метою, на ваш погляд, С. Васильченко у творі «Свекор» намагається висміяти бажання хлопця одружитися? Дайте власну оцінку цьому, посилаючись на зміст оповідання.
2. Обґрунтуйте, кого ми можемо назвати справжнім господарем? Які обов’язки були в батька Василька?
3. Василька було названо «свекром» через те, що він:
а) був схожий обличчям на материного батька;
б) полюбляв «старувати»;
в) часто використовував це слово у власному мовленні.
Картка № 3
1. Що, на ваш погляд, не дало можливості хлопцю самоствердитися в родині, взяти відповідальність за господарство? Особисті міркування обґрунтуйте.
2. Опишіть, як у творі зображено приготування до обряду сватання. Через що, на вашу думку, хлопець дійшов висновку, що одруження — це «така морока»?
3. Очі у Василька були:
а) чорні й малі; б) сині й великі; в) сірі й великі.

VІ. Підсумок уроку
VІІ. Оголошення результатів навчальної діяльності
VІІІ. Домашнє завдання

   Підготувати ідейно-художній аналіз твору С. Васильченка «Басурмен», скласти питання до оповідання.